Амазонка. Київ–Соловки (збірник). Валентин Чемерис

років, ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти, національної солідарності та опори на «свої сили».

      Для ідеологічного обґрунтування своєї діяльності ОУН використовувала ідеологію націоналізму Дмитра Донцова, основні положення якої були викладені ним у його праці «Націоналізм».

      Гострі очі розкриті в морок

      Б’є годинник: чотири, п’ять…

      Моє серце в гарячих зморах,

      Я й сьогодні не можу спать.

      Але завтра спокійно встану,

      Так, як завжди, без жодних змін,

      І в життя, як в безжурний танок,

      Увійду до нічних годин.

      Придушу свій невпинний спогад.

      Буду радість давати й сміх.

      Тільки тим дана перемога,

      Хто й у болі сміятись зміг!

      3 грудня 1939 року Олена Теліга назавжди пов’язала себе з Організацією українських націоналістів. Була поставлена й чітко окреслена мета: виборення незалежності України, а її призначення – в боротьбі. Поділяла думку членів ОУН про те, що ніхто не піднесе Україну на золотій – чи якій там? – таці. Українську державу треба вибороти, а для цього збудувати її у свідомості кожного українця, запалити кожного вірою в неминучість нашої перемоги, а отже, й у те, що незалежна Україна постане в тій боротьбі.

      Друг її, поет і товариш по праці в ОУН Олег Ольжич сповідував – і вона його гаряче підтримувала – культ героїчної людини, яка готова на самопожертву в ім’я прийдешнього для України, для її світлої будучини.

      Олег Ольжич пов’язав свою долю з ОУН, називав її «військом незримим поневоленої нації».

      Олег Кандиба, він же Ольжич, він же Лелека…

      Ой, лелечко, лелечко, болить моє сердечко.

П. Чубинський

      …Теліга була моральною максималісткою, як зазначають ті, хто досліджував її життя і творчість, для неї головним було непорушне (в ранзі сакральності) слово, яке не розходиться з ділом.

      І не повинне слово розходитись з ділом, бо це для творця – катастрофа. Вважала: письменник не може у творчості проповідувати одне, а в житті чинити і поводитись по-іншому.

      Тож не дивно, що коли в 1941 році друзі й соратники відмовляли її від поїздки в окупований гітлерівцями Київ, відповідала:

      «Як я можу піти проти своєї поезії?»

      На той час вона була не лише талановитою поетесою, але її знали як діячку культурної референції Організації українських націоналістів (ОУН).

      І вона зі святим нетерпінням мчала до Києва, навстріч своїй загибелі, мчала, бо все життя чекала цього дня, коли попереду в неї буде не тихе, бодай і поетичне, буття, а життя-грім, життя, як гостра сліпуча блискавка, такою спружиненою була її воля, як для жінки – крицева. Вона мчала навстріч смертельному ризику, але мчала до рідного люду. Бо:

      Усе – лише не це!

      Не ці спокійні дні,

      Де всі слова у барвах однакових,

      Думки, мов нероздмухані вогні,

      Бажання – в запорошених оковах.

      «…разом