Амазонка. Київ–Соловки (збірник). Валентин Чемерис

дворянами, за збереження автономних прав України в Російській імперії. Активізація національного руху привела до утворення Кирило-Мефодіївського братства (1846–1847), провідні діячі якого – Тарас Шевченко (1814–1861), Пантелеймон Куліш (1819–1897), Микола Костомаров (1817–1885) – відіграли вирішальну роль у формуванні ідеології модерного українського націоналізму.

      В Австрійській імперії українське національне відродження було пов’язане у першу чергу з діяльністю «Руської трійці» (1830-ті рр.) та Головної руської ради, інших українських організацій під час революції 1848 року.

      Революція 1848 року послужила сильним поштовхом для розвитку національних рухів і формування їхніх політичних програм. Разом з тим вона вперше засвідчила, що національні рухи поневолених народів можуть перебувати у конфлікті між собою (як польський та український, угорський і словацький та ін. національні рухи). На загострення такого конфлікту вплинула поява нових інтелектуальних течій – гегельянства, марксизму та ін. Національні конфлікти на Балканському півострові – дві балканські війни (1912 і 1913) та вбивство австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда у Сараєво (28.6.1914) послужили поштовхом до Першої світової війни.

      Утвердження тоталітарних режимів у Радянському Союзі, Німеччині, Японії та інших країнах у 1930—1940-х роках призвело до посилення нового типу національних рухів – панславістського, пангерманського і паназіатського. Після перемоги більшовиків у революції і громадянській війні в Росії 1917–1920 років ідеологію панславізму було поєднано з комуністичними гаслами. Росіян проголосили справжнім соціалістичним народом, покликаним поширювати ідеали комунізму серед інших націй. Під цими гаслами у 1917—20 роках було здобуто перемогу над національно-визвольними рухами неросійських народів – українців, вірмен, грузин та ін., що прагнули відокремитись від Російської імперії – самодержавної і пізнішої, т. зв. червоної під абревіатурою СРСР, та утворити свої національні держави. Таких борців було проголошено націоналістами (з епітетом «буржуазні») і названо «злейшими врагами человечества» та відкрито на них полювання без обмеження. Після перемоги СРСР у Другій світовій війні Й. Сталін зреалізував найсміливіші плани російських панславістів та шовіністів усіх мастей, коли були зігнані в один табір – зону соціалізму – багато слов’янських та інших народів із забороною навіть думати про якесь там відокремлення та створення своїх національних держав. Тоді націоналізм вкотре був оголошений буржуазною ідеологією в національному питанні, яка розглядає націю як позаісторичну категорію, вищу форму суспільної єдності (саме так і є і має бути. – В. Ч.), проповідує, мовляв, зверхність національних інтересів над класовими (сам так є і має бути. – В. Ч.).

      Мовляв, націоналізм протиставляється якимось там протилежним корінним інтересам трудящих (трудящі це і є нація). Для більшовиків була визначальною т. зв. «класова і соціальна боротьба» – за