Бог завжди подорожує інкогніто. Лоран Гунель

Дідько, як же того позбутися?…

      Поки я йшов, я відчув щось дивне… Наче за мною… стежили. Я обернувся, але не побачив нікого напевне… важко визначити. Я йшов далі, почуваючись дещо незручно.

      Я почав пригадувати, коли востаннє брав таксі. Здебільшого, таксисти завжди базіки, які висловлюють свою думку з кожного приводу, щодо кожної новини, а я, слід визнати, ніколи їм не суперечив. Дюбрей явно це зрозумів. Але ж я, можливо, просто лінуюсь? Та й, зрештою, навіщо переконувати людей – все одно думку вони не змінять…

      Я подивився вперед. Жвавий рух. Година пік – чекати можна довгенько.

      А якщо це… боягузтво, а не лінощі? Зрештою, не відповідати не означає відпочивати. На споді серця я ж бо часто-густо злився… Але справді, чого ж боятися? Не сподобатися? Зіткнутися не з тою реакцією, на яку очікуєш? Я не знав.

      – Вам куди?

      Типовий паризький акцент привів мене до тями. У своїх роздумах я й не помітив, як під’їхало таксі. Висунувшись із вікна, водій нетерпляче дивився на мене. Років зо п’ятдесят, невисокий, лисий, із чорними вусами та злим поглядом. Ну чого ж так сталося, що сьогодні я натрапив саме на нього?

      – Агов! Що вирішили? Я тут не стоятиму!

      – Поїхали до Георга V, – пробелькотів я, відчиняючи задні дверцята.

      Поганий початок; треба було одразу ж узяти домінантну позицію. Та годі вже – буду зараз заперечувати все, що він каже. Геть усе.

      Я сів позаду, і відразу ж захотілося блювати: тхнуло старим тютюном, змішаним із дешевим ароматизатором повітря. Ну й гидота!

      – Я вам одразу ж повідомляю, що це недалеко, але швидко не приїдемо. Я вам точно кажу. Людям зазвичай начхати, а корок на дорозі сьогодні чималий!

      Гм… що б його заперечити… Що б сказати?

      – А може статися таке, що стане просторіше і доїдемо швидше, ніж планували?

      – Авжеж, є й такі, що в Діда Мороза вірять, – сказав він, рубаючи слова по-паризьки. Я двадцять вісім років за кермом – знаю, про що кажу. Чорт забирай, половині людей узагалі не потрібна машина!

      Він так кричав, наче я сидів десь далеко.

      – Та, може ж, вона й потрібна, хм, хтозна!

      – Аякже! Більшість народу і півкілометра не пройде без авта! Надто ліниві, щоб ходити, надто жадібні, щоб брати таксі. Нема жадібніших у світі, як ті парижани!

      Мені здалося, що він і не помічає, що я щось йому суперечу. Це хіба трохи живило нашу бесіду… Може, моє завдання виявиться легшим, ніж передбачалося.

      – Мені здається, що парижани здебільшого чудові.

      – Справді? Та ви їх просто не знаєте. От я двадцять вісім років із ними спілкуюся, я їх знаю як облуплених. Я вам точно кажу: щороку гірші та й гірші. Терпіти їх не можу. Поперек горла вони мені всі.

      Його волохаті руки вчепилися в кермо, укрите синтетичним хутром; уся його напруженість грала в біцепсах. Попри волохатість, на передпліччі виднілося величезне татуювання – щось схоже на довжелезну картоплю фрі. Коли я був маленьким, американське телебачення показувало рекламу у вигляді картоплі фрі, яка ходила перевальцем. За все