Бог завжди подорожує інкогніто. Лоран Гунель

проспект, що розрізав місто до обрію, на якому виднілась Тріумфальна арка. «Мерседес» почав розганятися.

      – То куди їдемо?

      – Протестуємо тебе, аби побачити рівень розвитку з моменту останнього випробування й пересвідчитись, що можна переходити до чогось іще…

      Формулювання мені не сподобалось. Нагадувало про деякі тести, які проходили в моєму кабінеті кандидати.

      – Я вам не казав, але я не ненавиджу всі ці теоретичні тести з папірцем для галочок.

      – Життя не теорія. Я вірю лише в силу досвіду, здобутого на практиці, – лише він дійсно може змінити людину. Решта – бла-бла, інтелектуальний онанізм.

      Праворуч від мене пропливали дерева, потім звивалися черги перед кінотеатрами.

      – То що ви вигадали для мене сьогодні? – спитав я з удаваною впевненістю, якої насправді не відчував.

      – Завершимо цей етап, трохи змінивши начинку.

      – Змінивши начинку?

      – Авжеж. Перейдімо від оцих маленьких безіменних хлібівень до елітної ювелірної крамниці.

      – Ви жартуєте? – спитав я, хоча й знав, що, на жаль, то був не жарт.

      – Насправді немає великої різниці між цими двома крамницями.

      – Ще й як є! Там нема чого дивитись.

      – В обох випадках ти однаково маєш справу з кимось, хто там стоїть, аби щось тобі продати. Не бачу проблеми.

      – Припиніть удавати блазня! Ви й самі знаєте, що це не так!

      – Основна різниця – у твоїй голові.

      – Я ніколи в житті не був у ювелірній крамниці! Я не звик до таких місць…

      – Ну, то треба колись починати. Усі колись починають.

      – Мені незручно там перебувати – навіть якщо нічого не казати. Я там буду, наче в пастці.

      – Що саме тебе бентежить? – спитав він, злегка посміхаючись.

      – Не знаю… ці люди… вони зазвичай не обслуговують таких, як я. Я не знаю, як треба поводитися.

      – Немає особливих правил. Це така сама крамниця, як інші, просто дорожча. Але ж у дорожчій можна бути вибагливішим!

      «Мерседес» зупинився біля тротуару. Ми були в центрі Єлисейських Полів. Владі ввімкнув аварійку. Я непорушно дивився перед собою, здогадуючись, що мій ешафот має бути ось тут, поряд, праворуч, за тими скляними дверима… Я продовжував сидіти, загіпнотизовано дивлячись, як автомобілі звертали на майдан Етуаль, як сотні мурашок одна за одною йдуть стежкою до мети, оббігаючи кожну перепону.

      Я зібрав рештки мужності й повільно повернув голову праворуч – там була висока імпозантна будівля. Два перших поверхи були затулені величезною вітриною, а внизу тієї вітрини золотавими буквами – ім’я мого ката: Cartier.

      – Уяви, – сказав Дюбрей, – на що буде схожий світ, коли жодна ситуація не в змозі примусити тебе почуватися незручно.

      – Мені до того далеко.

      – Єдиний спосіб дістатися цього – вштрикатися в реальність, іти навпростець проти об’єктів твого страху, аж поки страх не щезне, а не ховатися в куток і плекати свій ляк перед незнайомцями.

      – Можливо, – відповів я.

      Але