Бог завжди подорожує інкогніто. Лоран Гунель

буває. Щоб зробити тату, потрібна неабияка сміливість. Бо це на все життя, цього не позбудешся. Це не для слабаків. Я ще люблю тату в жінок. Ніщо так не збуджує, як неочікувані тату в прихованих місцях. Не знаю, чи ви розумієте, про що я.

      Я бачив у дзеркалі його погляд, який раптом став вологим. Заспокойся, дядечку. Їй-бо, заспокойся. Я зібрав докупи всю хоробрість:

      – А мені от не дуже подобається тату.

      – Звісно, в наші дні молодь не любить тату – усі хочуть бути схожими одне на одного. Тільки й уміють, що розважатись. Фу… Самі лише телепні, та й годі!

      – Ні, скоріше причина в тому, що їм цього не треба, аби вирізнятися.

      – Вирізнятися, вирізнятися… От нам було байдуже до цього, для нас головне було – розважатись! Брали в предків мотоцикли й автівки та гасали щосили… Еге ж, тоді заторів не було!

      Цей чолов’яга не вмів говорити – лише ревти.

      Нестерпний. І лячний. А цей запах… Ну ж бо, ще одне зусилля…

      – Так, але сьогодні молоді люди знають, що не слід забруднювати планету просто заради задоволення.

      – Ага, точно! Знов оці екодурниці! Глобальне потепління та інші нісенітниці від дурбеликів, які хочуть виставити інтелект, якого в них ніц нема!

      – Та що ви про це знаєте!

      Оце я ляпнув, не подумавши… Він ударив по гальмах, аж колеса завищали. Я вдарився об спинку переднього сидіння і відлетів назад. Він вибухнув:

      – Забирайтеся! Чуєте мене? Забирайтеся! Я втомився від малолітніх ідіотів, які читають мені лекції! Досить!

      Я відхилився так, що моє тіло занурилося в спинку сидіння. Минуло дві секунди, дві секунди мовчання – потім я відчинив двері й вискочив на вулицю. Я вилетів як стріла, щоб йому, бува, не спало на думку зловити мене. У цього, диви, ще й виявиться кийок, захований під сидінням.

      Я пробіг поміж машин до просторого тротуару Єлисейських Полів, потім двигнув у напрямку Тріумфальної арки під мжичкою, що освіжала обличчя. Острах минув – я не відчував нічого; я просто біг, біг повз обличчя туристів та вуличних роззяв; біг, бо нічого мене не тримало, я переміг якусь частину власних рамок, розв’язав кілька непотрібних вузлів. Уперше я насмілився вільно казати незнайомцеві те, що думаю, – і я відчував легкість, а надто – свободу, свободу. І дощик мрячив мені по обличчю, немов пробуджуючи до життя.

      8

      Швейцар у формі відчинив двері – і я потрапив у величний хол Георга V – одного з найгарніших палаців столиці.

      Червоний мармур Alicante вкривав усю підлогу й піднімався до величних колон, що тягнулися до стелі – високої, дуже високої.

      Стійка рецепції була оздоблена деревом. Усе навкруги свідчило про поєднання високого стилю та практичності.

      Портьє снували туди-сюди із золотавими візками, на яких складали сумки та валізи – переважно з натуральної шкіри та з нашивками коштовних брендів. На рецепції швидко та з посмішкою видавали ключі, мапи Парижа, надавали пояснень людям – мабуть, вибагливим. Один із клієнтів, у шортах і кросівках Nike – видовище таке саме неочікуване, як репер посеред симфонічного оркестру, –