Бог завжди подорожує інкогніто. Лоран Гунель

сказав про тест. Він сказав, що хоче перевірити, чи є в мене прогрес. Це, безсумнівно, означало, якщо він вважатиме, що мого прогресу недостатньо – він найближчими тижнями даватиме інші неприємні завдання. Аби уникнути цього, слід опануватити себе та успішно пройти випробування – іншого вибору немає. У всякому разі я був певен, що так просто він мене не облишить.

      Я кинув недопалок на тротуар і ретельно – аж надто ретельно – розтер його. Я глянув знизу вгору на скляну стіну цього храму розкоші. Мене трохи трусило. Але ж годі – час іти!

      6

      Я глитнув слину і штовхнув вхідні двері. Якоїсь миті перед очима промайнув образ матері, змореної безперестанним пранням. Троє молодиків у темних костюмах привіталися зі мною, мовчки кивнувши головою; один із них відчинив мені другі двері, і я раптом опинився всередині – у всесвіті, який досі був мені геть незнайомий. Щосили я намагався прибрати впевненого вигляду.

      Крамниця була велична, широка, із височенною стелею, під якою мінилася вогнями люстра. Посередині були монументальні сходи. Усюди стояли шафи й тумбочки, які сяяли виставленими в них коштовностями. Стіни були оббиті велюром, який поглинав світло. У повітрі ширяв легкий, ледве вловимий, невідомий, але заспокійливий запах. Підлога була встелена темно-червоним килимом, який робив ходу безшумною і був настільки м’яким, що хотілося впасти, загорнутися в нього, заплющити очі й заснути, облишивши весь клопіт. Гостроносі жіночі туфлі на високих підборах – дуже гарні, дуже жіночні – ступали цим килимом і крок за кроком прямували… до мене. Я повільно підвів очі… Худорляві довжелезні ноги, чорна коротка вузька спідниця по фігурі. Приталений піджак – дуже приталений… Блондинка. Очі світло-блакитні, як крига. Ідеально, аж до штучності, пригладжене волосся. Холодна краса.

      Вона дивилася просто на мене. Чітким, натренованим голосом вона спитала:

      – Доброго дня, пане. Чим можу допомогти?

      На її обличчі не було й тіні посмішки. І я, заціпенілий, загадувався над питанням: чи то її звична манера поведінки, чи вона вже розпізнала в мені чужорідний елемент – відвідувача, який не стане покупцем. Від її погляду я почувався наче голим, немов із мене зірвали маску, викрили мене.

      – Я хочу подивитися… чоловічі годинники.

      – Із нашої колекції чи сталеві?

      – Сталеві, – відповів я, задоволений, що маю можливість обрати щось не таке далеке від моїх повсякденних уявлень.

      – Золото треба! – проревів Дюбрей у навушнику.

      Я злякався, що продавчиня почує його голос. Вона, здавалося, нічого не помітила. Я мовчав.

      – Ходіть за мною, сказала вона мені тоном, від якого я відразу пошкодував про свій вибір – тоном, який означав «навряд чи». От же ж бридка…

      Я йшов за нею, похнюпивши голову й спостерігаючи за її туфлями. Багато можна сказати про людину за її ходою. Хода цієї дівчини була ствердною, тренованою – ніякої спонтанності. Вона провела мене в першу кімнату і попрямувала до однієї з дерев’яних шаф. Вправний рух золоченого ключика в її пальцях з ідеальним червоним манікюром – відчинилась горизонтальна вітрина. Вона