Бог завжди подорожує інкогніто. Лоран Гунель

Він перетнув бар, підійшов до мене, і я помітив, як четверо присутніх повернули голови та простежили за ним поглядом. Він був із тих чоловіків, які випромінюють енергію, притягують до себе увагу, мов магнітом.

      – Ну ж бо, розповідай про свої пригоди!

      Я помітив, що він ніколи не вітається. Щоразу, як я його бачив, він нібито продовжував попередню розмову, на кілька хвилин перервану.

      Він замовив бурбон, я ж узяв води Perrier.

      Я розказав йому в усіх подробицях про свій досвід із таксистом.

      – Оце ж тобі пощастило! – веселився він з поведінки водія. – Та якби я спланував таку зустріч – і то б так гарно не організував!

      Я також розказав про труднощі, яких зазнав, коли намагався заперечувати його думкам, і про відчуття свободи, яке опанувало мене насамкінець, попри сварку.

      – Я дуже задоволений, що ти це пережив. Знаєш, ти багато мені розказував про свою роботу, про відчуття, ніби тебе замкнули у твоєму ж кабінеті, відчуття постійного осуду, переслідування.

      – Так. У цій компанії мені не дають бути собою. Лишають зовсім трохи свободи. Я почуваюся там в’язнем. Здається, що всі коментують кожен мій рух і жест. От навіть сьогодні, коли я виходив, почув на свою адресу неприємну ремарку нашого директора підрозділу. Так, було трохи зарано, але я завжди лишаюся вечорами. Це особливо несправедливо почути – адже це був один-єдиний день, коли я вийшов трохи завчасно! Мені не дають волі, я задихаюся!

      Він пильно дивився на мене, смакуючи ковток бурбону. До мене навіть долинав його аромат.

      – Знаєш, коли я чую: «Мені заважають бути собою», я хочу відповісти, що, навпаки, тобі дозволяють бути собою, ба навіть штовхають на це дедалі більше. От чому ти задихаєшся…

      – Я геть не розумію вашу думку, – збентежено сказав я.

      Він відкинувся в кріслі.

      – Кілька разів ти розказував про своїх колег. Я пам’ятаю про одного з них, вочевидь, досить пихатого.

      – Тома.

      – Саме так. З того, що ти розказував, він бозна-що про себе уявляє.

      – То ще м’яко сказано…

      – Уяви, що сьогодні Тома був на твоєму місці. Що він полишив роботу о четвертій чи п’ятій годині – і зустрів у коридорі свого шефа.

      – Він не безпосередній наш шеф. Ларше – директор підрозділу.

      – Чудово. Уяви собі сцену. Тома виходить надзвичайно рано і зустрічає в коридорі директора підрозділу.

      – Гаразд.

      – Ти – така собі маленька мишка і спостерігаєш за ними.

      – Добре.

      – Що вони кажуть?

      – Ну… не знаю… Я уявляю, як Ларше посміхається йому… дружньо, навіть люб’язно.

      – Он як… Ти вважаєш, що саме так зреагував би директор підрозділу, якби зустрів Тома, який ішов з роботи?

      – Ну… авжеж, гадаю, так. Я собі це чітко уявляю. Це, до речі, дуже несправедливо. Але ж у нас на роботі є свої фаворити – правила чинні не для всіх…

      – Гаразд, як звати іншого колегу – того, який з усіх глузує?

      – Мікаель?

      – Так.