Ловець снів. Стівен Кінг

скажено зашипів Бобер. Він поплескав себе по грудях і виплюнув рештки останньої зубочистки. – Чорт, у мене серце зараз, напевно, вибухне.

      Серце Джонсі теж калатало як божевільне. Обличчям котилися краплі поту. І все ж він увійшов до кімнати. Свіже повітря, яке йшло від дверей, непогано провітрило велику кімнату, але в спальні сморід стояв просто нестерпний: лайно з метаном і ефіром. Джонсі відчув, як уміст його шлунка рвонув до горла, і стиснув зуби, пригнічуючи позив. Він підійшов до горщика, але не відразу змусив себе зазирнути в нього. У голові вже роїлися побачені у фільмах жахів картинки того, що могло там на нього очікувати. Внутрішні органи в кривавій юшці. Зуби. Відрубана голова.

      – Ну ж бо! – нетерпляче прошепотів Бобер.

      Джонсі замружився, нахилив голову і розплющив очі. Він не побачив нічого, крім білої порцеляни, що поблискувала у світлі лампи. Нічний горщик був порожній. Джонсі видихнув крізь стиснуті зуби й повернувся до Бобра, обминаючи плями крові на підлозі.

      – Нічого, – сказав він. – Тепер ходімо, досить уже соплі жувати.

      Вони пройшли повз комірчину з білизною і зупинилися перед зачиненими дерев’яними дверима туалету. Бобер подивився на Джонсі, той похитав головою і шепнув:

      – Твоя черга. Я в горщик дивився.

      – Ти його знайшов, – зашепотів у відповідь Бобер, уперто випнувши підборіддя, – ти й розбирайся з ним.

      Тепер Джонсі почув новий звук, навіть не прислухаючись, – почасти через те, що звук цей був йому добре знайомий, але передусім тому, що вся його увага була зосереджена на Маккарті, людині, яку мало не застрелив. Звідкись долинав звук «вих-вих-вих» – тихий, але посилювався.

      – Та пішло воно все! – сказав Джонсі, і, хоч вимовив він це звичайним голосом, слова його прозвучали так гучно, що вони обидва злегка здригнулись. Він постукав кісточками пальців у соснову панель дверей. – Містере Маккарті! Ріку! Ти там як, живий?

      «Він не відповість, – подумав Джонсі. – Не відповість, бо помер. Сидить мертвий на троні, точнісінько як той Елвіс».

      Але Маккарті не помер. За дверима пролунав стогін, потім почувся голос:

      – Мені щось недобре, хлопці. Потрібно прочистити шлунок. Якщо я прочищу шлунок, то… – Він знову застогнав і пукнув. Цей звук був тихішим і нагадував рідке булькання. Джонсі скривився. – То мені покращає, – закінчив Маккарті.

      Джонсі подумалося, що цей голос не схожий на голос людини, якій може найближчим часом покращати. Судячи з голосу, Маккарті задихався й відчував сильний біль. І ніби навмисно, щоб підкреслити це, він знову застогнав, цього разу голосніше. Потім знову пролунав булькітливий тріск, і Маккарті скрикнув.

      – Маккарті! – Бобер спробував відчинити двері, але ручка не поверталася. Маккарті, їхній маленький подарунок із лісу, замкнувся зсередини.

      – Ріку! – Бобер заторохтів ручкою. – Відчини двері, чувак! – Бобер намагався говорити безтурботно, ніби все це було одним великим жартом, дитячим розіграшем, але від цього здавався ще більш