Ловець снів. Стівен Кінг

звук, і Бобер мовчки кивнув, не відриваючи погляду від світлових плям на небі – завбільшки, як здавалося Джонсі, приблизно з каналізаційний люк. Йому спало на думку, що тварини тікають не від плям, а від оцього звуку, але вголос він нічого не сказав. Говорити якось раптом стало важко; його скував жах, що позбавляв сил, щось гарячкове і неминуче, як перші ознаки грипу.

      Нарешті вогні почали тьмяніти, і, хоча Джонсі не помітив, що якийсь із них згас, їх начебто стало менше. Тварин теж поменшало, і надокучливе гудіння почало затихати.

      Бобер здригнувся, як людина, раптово пробуджена від глибокого сну.

      – Фотоапарат! – вигукнув він. – Треба зробити кілька знімків, поки їх видно.

      – Не думаю, що ти зможеш…

      – Спробую! – майже закричав Бобер, потім тихіше додав: – Я спробую. Принаймні можна зняти пару оленів, поки вони не…

      Він розвернувся й поспішив до будинку крізь кухню, мабуть, намагаючись пригадати, під якою купою брудного одягу залишив свій старенький пошарпаний фотоапарат, але раптом завмер на місці і якимсь невиразним, абсолютно не Бобровим голосом промовив:

      – Джонсі. Здається, у нас проблема.

      Джонсі востаннє подивився на решту вогнів, які продовжували тьмяніти (і зменшуватись) і повернувся. Бобер стояв біля раковини, дивлячись через велику центральну кімнату.

      – Що там? Що цього разу? – який неприємний, роздратований голос, та ще й із тремтінням… Невже це його власний голос?

      Бобер показав. Двері спальні, до якої вони поклали Ріка Маккарті, – спальні Джонсі – були відчинені. Двері туалету, які вони залишили відчиненими, щоб Маккарті не помилився кімнатою, якщо відчує поклик природи, – навпаки, зачинені.

      Бобер повернув похмуре, поросле щетиною обличчя до Джонсі.

      – Відчуваєш запах?

      Джонсі відчував, навіть незважаючи на свіже морозяне повітря, що йшло знадвору. Ефір або етиловий спирт, так, вони ще були, але тепер до них домішались інші запахи. Запах калу, безсумнівно. Щось, що нагадує кров. І ще один запах, ніби метан, який мільйони років накопичувався під землею і нарешті вирвався назовні. Іншими словами, зовсім не той сморід, над яким гигочуть діти в турпоходах, коли хтось пукне в наметі. Це було щось насиченіше і набагато смердючіше. Зі звичайними газами запах цей можна було порівняти тільки тому, що немає нічого іншого, навіть близько схожого на нього. Десь у глибині цього смороду, як здалося Джонсі, відчувалося щось, що гнило і помирало болісною смертю.

      – А сюди подивись.

      Бобер указав на підлогу з грубих дощок. На ній червоніла кров. Доріжка з яскравих краплин тяглася від відчинених дверей до зачинених. Немов у Маккарті носом ішла кров.

      Ось тільки Джонсі сумнівався, що кров у нього йшла з носа.

3

      З усіх речей, які йому у своєму житті не хотілося робити, – повідомити брата Майка, що мама померла від серцевого нападу; сказати Карлі, що коли вона не вирішить щось із випивкою і таблетками, то він піде від неї; зізнатися Великому Лу, черговому