Ловець снів. Стівен Кінг

кивнув. «Мені моторошно, – подумав він. – Сиджу тут посеред заметілі й тремчу зі страху. Прокляття, хочу, щоб Генрі повернувся. Ось так».

      – Джонсі?

      – Що? Ми будемо догравати цю партію чи ні?

      – Звичайно, але… Як думаєш, із Генрі та Пітом нічого не сталося?

      – Чорт забирай, звідки я знаю?

      – Ти не… відчуваєш? Може, бачиш…

      – Я не бачу нічого, крім твоєї фізіономії.

      Бобер зітхнув.

      – Але, гадаєш, у них усе гаразд?

      – Узагалі-то так. – І все ж погляд його ковзнув спершу на годинник на стіні – пів на дванадцяту, – а потім на зачинені двері спальні, за якими був Маккарті. Посеред кімнати погойдувався і повертався від тихого руху повітря ловець снів. – Вони просто повільно їдуть. Скоро будуть. Давай краще грати.

      – Добре. Вісім.

      – П’ятнадцять за дві.

      – Блядь! – Бобер сунув у рот зубочистку.

      – Двадцять п’ять.

      – Тридцять.

      – Пропускаю.

      – Один за дві.

      – Ну це взагалі! Хоч стій, хоч трахай! – Бобер виснажено реготнув, коли Джонсі переставив свій кілочок на третій пункт. – Ти, коли здаєш, завжди вставляєш кілочки мені в дупу.

      – Я вставляю тобі кілочки в дупу, і коли ти здаєш, – зауважив Джонсі. – Правда очі коле. Грай.

      – Дев’ять.

      – Шістнадцять.

      – І одне за останню карту, – сказав Бобер так, ніби здобув моральну перемогу, і підвівся. – Сходжу надвір, віділлю.

      – Навіщо? Якщо не знаєш, у нас є чудовий туалет.

      – Я знаю. Просто хочу перевірити, чи зможу написати своє ім’я на снігу.

      Джонсі розсміявся.

      – Ти коли-небудь подорослішаєш?

      – Ні, коли б моя воля. І тихіше. Не розбуди гостя.

      Джонсі зібрав карти й тасував, поки Бобер ішов до дверей. Йому згадалася версія гри, в яку вони грали, коли були дітьми. Називали вони її «гра Даддітса» і грали зазвичай у вітальні Кейвеллів. Від звичайного крибеджу вона відрізнялася тільки тим, що кілочки розставляв Даддітс. «У мене десять, – говорив Генрі. – Став мені десять, Даддітсе». І Даддітс зі своєю дещо дивною щасливою усмішкою, від вигляду якої в Джонсі незмінно піднімався настрій, ставив чотири, або шість, або десять, або взагалі до хріна, аж два десятки. Головним правилом цієї гри було ніколи не скаржитися, ніколи не говорити: «Даддітсе, це забагато» або «Даддітсе, цього замало». Як же вони реготали. Містер і місіс Кейвелли теж реготали, якщо бували в кімнаті, і Джонсі згадав, як одного разу, коли їм було років п’ятнадцять-шістнадцять (а Даддітс весь час лишався в одному віці, що було так прекрасно і страшно), так от, того разу Алфі Кейвелл заплакав і сказав: «Хлопчики, якби ви тільки знали, що це означає для мене і для дружини, якби ви тільки знали, що це означає для Дуґласа…»

      – Джонсі.

      Голос Бобра, напрочуд невиразний. Холодний вітер увірвався крізь відчинені двері кухні, і руки Джонсі взялися гусячою шкірою.

      – Зачини двері, Бобре, ти що, в хліві народився?

      – Іди-но сюди. Ти маєш це побачити.

      Джонсі підвівся й підійшов