Ловець снів. Стівен Кінг

в свистінні вітру тихе клацання язиком, підвела голову й озирнулася. На лобі в неї темніла велика пляма від шини.

      Нарешті Піт розплющив очі.

      – У той бік, прямо. – Він показав у напрямку «Діри в стіні». – За цим поворотом буде пагорб. Якщо спуститися по ньому з іншого боку, там буде пряма ділянка дороги, в її кінці стоїть курінь. З лівого боку. Частина даху провалена. Одного разу в людини на прізвище Стівенсон там текла кров із носа.

      – Серйозно?

      – Слухай, я не знаю. – Піт відвернувся й наче засоромився.

      Генрі ледь пригадав цей курінь… А те, що дах провалився, навіть добре, бо, якщо він провалився як слід, у цього жалюгідного притулку з’явилася хоч якась стіна, за якою можна ховатися від вітру.

      – Як далеко?

      – Півмилі. Може, три чверті.

      – І ти впевнений?

      – Ага.

      – Ти зможеш стільки пройти зі своїм коліном?

      – Думаю, так… Але чи зможе вона?

      – Здається, їй уже краще.

      Генрі поклав руки на плечі жінки й повернув її до себе обличчям із широко розплющеними очима так, що вони мало не зіткнулися носами. Війнуло огидним диханням – антифриз із домішкою чогось маслянистого й органічного, – але він не відсторонився.

      – Треба йти! – сказав він їй. Не крикнув, але промовив голосно, тоном наказу. – На рахунок три підете зі мною. Один, два, три!

      Узявши жінку за руку, він провів її навколо «скаута» на дорогу. Після секундного опору вона слухняно пішла за ним, схоже, навіть не помічаючи різких поривів вітру. Так вони йшли хвилин зо п’ять, Генрі тримав її праву руку своєю лівою, доки Піт знову не хитнувся.

      – Зачекайте, – сказав він. – Кляте коліно знову вирішило пограти.

      Поки він, нахилившись, розтирав коліно, Генрі подивився на небо. Вогнів там уже не було.

      – Ну що, порядок? Зможеш дійти?

      – Дійду, – відрубав Піт. – Уперед. Ходімо.

6

      Вони без проблем минули поворот, піднялися до середини пагорба, а потім Піт упав і зі стогоном та прокльонами схопився за коліно. Побачивши, як дивиться на нього Генрі, він видав незвичайний звук, щось середнє між сміхом і гарчанням.

      – Не переймайся щодо мене, – сказав він. – Пташка Піт упорається.

      – Ти впевнений?

      – Угу.

      І, сповнивши жахом Генрі (хоч цікавість він теж відчував, ту похмуру цікавість, яка останнім часом його не покидала ні на хвилину), Піт стиснув руки в рукавичках у кулаки і почав бити себе по коліну.

      – Піте…

      – Йди, тварюко, йди! – кричав Піт, не звертаючи на товариша ніякої уваги. І весь цей час жінка стояла, опустивши плечі, тепер спиною до вітру, від чого помаранчеві стрічки на шапці опинились у неї перед обличчям, зовсім нерухомо, як вимкнений механізм.

      – Піте?

      – Я в порядку, – відгукнувся Піт. Він подивився на Генрі знесиленим поглядом… але теж не позбавленим цікавості. – Ми вже в повному лайні чи ще ні?

      – В повному.

      – Навряд чи я дошкандибаю до Деррі, але до куреня якось уже дійду. – Він простяг руку. –