Ловець снів. Стівен Кінг

зараз почало набирати силу й випромінювати тепло. Генрі пішов хвилин п’ятнадцять тому. І повернеться він, прикинув Піт, щонайменше години через три, що під моторошним поглядом цього ока химери не так уже й мало.

      – Пані, – повторив він, – ви мене чуєте?

      Нічого. Але одного разу вона позіхнула, і тоді він побачив, що в неї немає половини зубів. Та що ж із нею таке, чорт забирай? І чи справді він хоче дізнатися відповідь? І так, і ні – такого висновку дійшов Піт. Його розбирала цікавість – людина не може не відчувати цікавості, – але водночас він і не хотів знати. Ані хто вона, ані хто такий Рік або що з ним трапилося, ані що це за «вони». «Вони повернулись! – закричала жінка, коли побачила вогні в небі. – Вони повернулись!»

      – Пані, – промовив він утретє.

      Нічого.

      Вона говорила, що Рік – єдиний, хто залишився, а потім закричала: «Вони повернулись!», імовірно, маючи на увазі вогні в небі, і після цього не було нічого, крім огидного пердіння й відрижки… Ще оце позіхання, що показувало відсутні зуби… І очі. Моторошні очі химери. Генрі пішов лише п’ятнадцять хвилин тому, у п’ять на першу, а зараз на годиннику Піта двадцять на першу, але здається, ніби минуло години півтори. Цей гівняний день обіцяв бути довгим, і, якщо Піт хотів дожити до вечора при своєму глузді (у голову йому постійно лізло одне оповідання, яке вони читали у восьмому класі, він не пам’ятав, хто його написав, але там один мужик убив дідугана, бо не зміг витримати його погляду, і тоді Піту було невтямки, чому він це зробив, але зараз стало зрозуміло, ще й як), потрібно було чимось себе зайняти.

      – Пані, ви мене чуєте?

      Нема відповіді. Тільки моторошний погляд химери.

      – Мені треба сходити до машини, я дещо там забув. Ви тут самі полежите, так?

      Нема відповіді. А потім вона видала довге тріскуче пердіння, обличчя перекосилося, ніби їй було боляче… а їй, мабуть, дійсно було боляче, бо процес, що супроводжується таким звуком, не може не спричиняти болю. І хоча Піт розсудливо стояв спиною до вітру, запах таки досяг його, і то палючий, різкий і якийсь нелюдський. Не був він схожий і на коров’ячі гази. У дитинстві він працював на Лайонела Сильвестра і надоїв корів на все життя. Корова іноді випускає газ, коли ти сидиш поряд із нею на табуреті, – важкий, зелений запах, болотний запах. Цей же запах був анітрохи на нього не схожий. Він був схожий… Ну от коли в дитинстві тобі в руки вперше потрапляє набір юного хіміка і через якийсь час, утомившись від описаних у буклеті нецікавих дослідів, ти нарешті вирішуєш зайнятися чимось корисним і перемішуєш усе це лайно, аби перевірити, чи вибухне така суміш. І він зрозумів, що саме це частково не давало йому спокою, змушувало нервувати. Тільки нерозумно це. Люди просто так не вибухають, правда? І все ж без допомоги тут було не обійтись. Тому що від цієї тітки в нього шкіра вкривалася сиротами.

      Він узяв дві гілки, з тих, що назбирав Генрі, кинув їх у вогонь, подумав і додав третю. Зграйка іскор злетіла і, кружляючи, впала на похилий лист рифленої бляхи.

      – Я повернуся раніше, ніж вони догорять, але якщо забажаєте підкинути ще – не соромтесь. Домовилися?

      Нема відповіді.