Ловець снів. Стівен Кінг

било у вуха та скажений сніг залітав у горло й легені, змушуючи кахикати.

      – Залишайтеся на місці! Ситуація проясниться протягом двадцяти чотирьох – сорока восьми годин! Якщо вам потрібна їжа, схрестіть руки над головою!

      – Нас більше! – закричав Бобер людині в гелікоптері. Кричав він так сильно, що перед очима затанцювали червоні плями. – У нас тут хворий! У нас… тут… ХВОРИЙ!

      Ідіот у вертольоті закинув мегафон у кабіну, потім показав Бобру з’єднані кільцем великий і вказівний пальці, мовляв, «о’кей, зрозумів». Бобру від безсилля захотілося рвати на собі волосся, але натомість він підняв над головою руку, показуючи п’ять пальців: чотири за себе і друзів плюс великий палець за Маккарті. Людина в гелікоптері подивилася на нього і, здається, посміхнулася. На якусь воістину чудову мить Бобру подумалося, ніби він зміг достукатися до цього довбня в масці. Але довбень у масці, вирішивши, що Бобер йому просто помахав, махнув рукою у відповідь, щось сказав пілоту в себе за спиною, і гелікоптер АНГ почав підніматися. Бобер Кларендон, притрушений снігом, лишився на місці, кричачи:

      – Нас п’ятеро, і нам потрібна допомога! Нас п’ятеро, і нам потрібна, щоб тебе, ДОПОМОГА!

      Гелікоптер зник у хмарах.

5

      До Джонсі долинуло дещо з цієї розмови – він однозначно чув посилений мегафоном голос громовержця у вертольоті, – однак свідомість майже нічого не зафіксувала. Він був дуже зайнятий Маккарті, який застогнав, скрикнув мляво кілька разів і затих. Сморід, що йшов з-під дверей, посилювався.

      – Маккарті! – закричав він, коли Бобер повернувся. – Відчини двері, або ми їх виламаємо!

      – Дайте мені спокій! – верескливим, збентеженим голоском крикнув у відповідь Маккарті. – Мені потрібно посрати, от і все! МЕНІ ПОТРІБНО ПОСРАТИ! Якщо я посру, мені покращає.

      Така грубість, вимовлена людиною, яка вважала «о Боже» і «прости Господи» сильними виразами, злякала Джонсі ще більше, ніж закривавлені простирадло й білизна. Він повернувся до Бобра, не помічаючи, що той весь у снігу і схожий на сніговика.

      – Давай! Треба виламати ці двері і спробувати якось допомогти йому.

      Бобер дивився на Джонсі з тривогою і страхом. На його щоках танув сніг.

      – Не знаю. Хлопець у гелікоптері говорив щось про карантин… А якщо він заразний? Раптом оця червона погань у нього на обличчі…

      Незважаючи на власні, далеко не теплі почуття до Маккарті, Джонсі захотілося врізати старому другові. Минулого березня він сам валявся в калюжі крові на вулиці в Кембриджі. Що, якби перехожі тоді подумали: «Раптом у нього СНІД?! Краще до нього не торкатися»? Не допомогли б йому? Залишили б там спливати кров’ю, бо під рукою не виявилося гумових рукавичок?

      – Бобре, ми й так були занадто близько до нього. Коли в нього щось дійсно заразне, ми, напевне, і так уже це підхопили. Що скажеш тепер?

      Спочатку Бобер нічого не говорив. Потім Джонсі відчув знайоме клацання в голові. На якусь коротку мить він побачив Бобра, разом із яким