Ловець снів. Стівен Кінг

з дивана й захитався. Бобер і Джонсі разом кинулися до нього, але Маккарті міцно став, перш ніж вони встигли до нього торкнутися. Джонсі з подивом побачив, що опуклість, яка здалася йому черевцем чоловіка середнього віку, зникла. Чи можливе таке? Чи здатна людина випустити з себе стільки газів? Він не знав. Він знав точно лише одне: це були мегапотужне випускання газів і ще потужніша відрижка, розповіддю про які ще років двадцять можна буде розважати друзів. «Раніше ми щоосені в перший тиждень мисливського сезону їздили до лісового табору Бобра Кларендона, і ось одного разу в листопаді – у дві тисячі першому справа була, коли трапилася велика снігова буря, – до нас у табір заходить один чувак…» – і так далі. Так, із цього вийде класна байка, люди будуть сміятися з пукання й відрижки, люди завжди сміються з історій про гази та відрижку. Він не розповідатиме ту частину, де від убивства Маккарті його відокремлювали якісь вісім унцій тиску на спусковий гачок «ґаранда». Ні, цю частину навряд чи захочеться розповідати.

      Оскільки одну нижню спальню займали Піт і Генрі, Бобер повів Маккарті в другу, спальню Джонсі. По дорозі Бобер кинув короткий погляд, вибачаючись, і Джонсі знизав плечима. Зрештою, це логічно. Джонсі міг би сьогодні вночі поспати з Бобром, у дитинстві вони мільйон разів спали разом, та й він не був упевнений, що Маккарті зможе піднятися сходами нагору. Спітніла свинцево-сіра фізіономія чоловіка подобалася йому все менше й менше.

      Джонсі був із тих людей, які, ледве застеливши ліжко, ховають його під книжками, папірцями, одягом, торбами та різним туалетним причандаллям. Він змів усе це добро на підлогу й відкинув ковдру.

      – Гей, братане, тобі не треба відлити? – спитав Бобер.

      Маккарті похитав головою. Чисте блакитне простирадло, яке відкрив Джонсі, ніби загіпнотизувало його. І Джонсі знову здивувався з того, якими скляними здавалися очі, немов в опудала тварини на стіні мисливця. Раптом ні з того ні з сього йому привиділася його вітальня в Бруклайні, цьому престижному передмісті Бостона. Килимки з китицями, ранні американські меблі… і голова Маккарті над каміном. «Цього я підстрелив у Мейні, – розповідав би він гостям на вечірках із коктейлями. – Здорова тварюка була, у шкурі – фунтів зі сто сімдесят[26]».

      Він заплющив очі, а коли розплющив, то побачив, що Бобер дивиться на нього з чимось схожим на переляк у погляді.

      – Стегно розболілося, – сказав він. – Вибач. Містере Маккарті… Ріку… Вам краще зняти светр і штани. Черевики, зрозуміло, теж.

      Маккарті озирнувся, як людина, яку зненацька вирвали зі сну, і промовив:

      – Звичайно. Зараз.

      – Допомога потрібна? – запитав Бобер.

      – Ні, та ви що, ні! – Маккарті чи то стривожився, чи то здивувався, а може, все разом. – Я не в такому поганому стані.

      – У такому разі залишаю тебе в руках Джонсі.

      Бобер вислизнув зі спальні, а Маккарті взявся роздягатися, почавши з того, що стягнув светр через голову. Під ним виявилася мисливська сорочка в червоно-чорну клітину, а під нею – термомайка.

26

170 фунтів ≈ 77 кг.