Ловець снів. Стівен Кінг

ще чорніли каракулі обгорілих дерев. Майже двадцять п’ять років друзі збиралися тут, щоб пополювати, майже двадцять п’ять років, без жодного пропуску, і за весь цей час тут сніг не йшов так сильно. Здавалося, що відтепер усе буде інакше, хоча хіба можна знати наперед? У наші дні синоптики на радіо й телебаченні чотири дюйми свіжої пудри на поверхні ґрунту подають мало не як початок нового льодовикового періоду.

      Хвилину дядько просто стояв із розстебнутою курткою, поки навколо його черевиків на полірованій дерев’яній підлозі танув сніг, і дивився, роззявивши рота й задерши голову, на крокви під стелею. Він дійсно був схожий на великого шестирічного хлопчика… або на Даддітса. Доповнити його зовнішність так і напрошувалися рукавиці, що звисали з рукавів. Потім він скинув із себе куртку абсолютно впізнаваним дитячим рухом – просто стиснув плечі й дозволив їй зісковзнути. Якби Джонсі не стояв поруч і не підхопив її, вона б упала на підлогу, просто в калюжу розталого снігу.

      – Що це? – раптом запитав чоловік.

      На секунду Джонсі розгубився, але потім простежив за його поглядом і побачив конструкцію з переплетених ниток, що звисала з центральної балки. Різнобарвне (червоно-зелене з вкрапленнями канарково-жовтого) плетіння чимось нагадувало павутиння.

      – Ловець снів, – відповів Джонсі. – Індіанський талісман. Потрібен, щоб, типу, оберігати від поганих снів.

      – Це ваше?

      Джонсі не зрозумів, має він на увазі весь будинок (можливо, чоловік досі не слухав його) чи ловця снів, але в обох випадках відповідь була одна:

      – Ні, моїх друзів. Ми приїжджаємо сюди полювати щороку.

      – Скільки вас?

      Поки Джонсі вішав куртку на стоячий вішак біля дверей, чоловік спостерігав за ним, тремтячи й притискаючи до грудей переплетені руки.

      – Четверо. Бобер – це його табір – зараз у лісі на полюванні. Не знаю, чи зажене його сніг назад. Мабуть, зажене. Піт і Генрі поїхали до крамниці.

      – До Ґосселіна?

      – Угу. Проходьте, сідайте на диван.

      Джонсі підвів його до аж надто довгого секційного дивана. Такі штуки вийшли з моди кілька десятиліть тому, але надто поганого запаху диван наразі не видавав, ніякі істоти в ньому не завелися. А так у «Дірі в стіні» стиль і смак не відігравали великої ролі.

      – Полежте, – сказав він і залишив незнайомця.

      Той сидів, засунувши руки між колін, і тремтів. Його джинси були схожі на сосиски, як буває, коли під них піддіти кальсони, і все одно трусився всім тілом. Однак тепло викликало справжній приплив крові, і тепер незнайомець був більше схожий не на ходячого мерця, а на дифтерійного хворого.

      Піт і Генрі вдвох займали більшу з двох спалень на першому поверсі. Джонсі пірнув туди, відчинив кедрову скриню ліворуч від дверей і дістав одну з двох складених ковдр. Повертаючись до вітальні, він раптом зрозумів, що не поставив найелементарнішого запитання. Запитання, яке ставлять навіть шестирічні діти, які не можуть самотужки розстебнути блискавку.

      Накриваючи