Ловець снів. Стівен Кінг

Генрі по Просіці.

      – Цієї ночі Ріка не тільки хтось мало не загриз – він гадає, це був ведмідь, – він іще й рушницю загубив. Новенький «ремінгтон», бля, 30-30А. Ти його більше не побачиш, жодного шансу на сто тисяч.

      – Знаю, – сказав Маккарті. Щоки його знову почали бліднути, до шкіри почав повертатися свинцевий відтінок. – Я навіть не пам’ятаю, коли його зняв, або…

      Несподівано пролунав гучний уривчастий звук, схожий на тріск, від якого в Джонсі волосся піднялося сторч. Спочатку він подумав, що щось потрапило в димохід каміна, але потім зрозумів, що це Маккарті. У своєму житті Джонсі чув гучне пердіння, чув і довге, але таке… Здавалося, воно тривало цілу вічність, хоча насправді навряд чи лунало довше ніж декілька секунд. Потім у ніс ударив запах.

      До того як це почалося, Маккарті взяв ложку; тепер же він упустив її в незайманий суп і притиснув долоню до правої, заплямованої щоки майже дівочо-збентеженим рухом.

      – Ой, вибачте мені, – промимрив він.

      – Нічого, хай краще смердить, ніж розпирає, – сказав Бобер, але його устами говорили інстинкт і звички, що виробилися за все життя. Джонсі бачив, що він приголомшений запахом не менше. Це був не сірчаний сморід гнилих яєць, від якого ви регочете, закочуєте очі і махаєте рукою перед обличчям з криком: «Слухайте, хто тут ріже сир?» Це не був і болотний метановий сморід. Це був запах, який Джонсі доти відчував у диханні Маккарті, тільки сильніший, – поєднання ефіру і перестиглих бананів, як пускова рідина, яку заливаєш у карбюратор морозного ранку.

      – Ох, це огидно, – сказав Маккарті. – Мені так незручно.

      – Та все гаразд, – заспокоїв Джонсі, але його шлунок стиснувся в маленьку кульку, ніби захищаючись від нападу. Свою страву він не доїдатиме; чорт забирай, та він просто не зможе нічого з’їсти. Зазвичай зіпсоване повітря не викликало в нього огиди, але цей сморід був реально жахливий.

      Бобер підвівся з дивана і відчинив вікно, впустивши в кімнату сніговий вихор і рятівне свіже повітря.

      – Не хвилюйся про це, приятелю… Але аж надто їдкий дух. Що ти їв, чорт забирай? Послід бабака?

      – Ягоди, мох, усяке різне, не знаю, – відповів Маккарті. – Просто я був такий голодний. Мені потрібно було хоч щось з’їсти, але я погано розбираюся в таких речах, ніколи не читав книжок Юелла Ґіббонса[25]… Та й темно там було. – Останню фразу він мовив так, ніби тільки-но це вигадав, і Джонсі подивився на Бобра: перевірити, чи розуміє він те, що розумів сам Джонсі, – Маккарті брехав. Маккарті не знав, чим харчувався в лісі й чи їв що-небудь узагалі. Він просто намагався пояснити це моторошне несподіване жаб’яче скрекотання і сморід, який був потім.

      Знову налетів вітер, сильний гучний порив шпурнув свіжу порцію снігу у відчинене вікно, але це, на щастя, освіжило повітря.

      Раптом Маккарті різко нахилився вперед, ніби в нього за спиною розпрямилась якась невидима пружина, і, коли його голова опустилася між колін, Джонсі зрозумів, що буде далі. Прощавай, килиме навахо, я тебе згадуватиму. Бобер,

25

Euell Gibbons – відомий американський натураліст і письменник, який пропагував натуральне харчування.