Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

спокійно Ліліан.

      – У кого? У мене?

      – У мого кравця. Вона впізнала, з якої майстерні походить моя сукня.

      – І тобі байдуже?

      – Ще й як! – сказала і глибоко вдихнула нічне повітря. – Проїдьмо площею Згоди. Сьогодні неділя, фонтани будуть підсвічені.

      – У мене враження, що тобі все байдуже, чи ні? – поцікавився Клерфе.

      Вона обернулася до нього, усміхнувшись.

      – У певному, дуже особливому сенсі – так.

      – Саме так я й думав. Що з тобою сталося?

      «Я знаю, що помру, – думала вона, відчуваючи, як світло ліхтаря ковзає її обличчям. – І знаю це краще за тебе, ось у чому вся справа, ось чому те, що здається тобі просто хаотичним нагромадженням звуків, для мене і плач, і крик, і тріумф, ось чому те, що для тебе є повсякденним, я сприймаю як щастя, як дар долі».

      – Поглянь, фонтани! – сказала вона.

      Він повільно об’їхав майдан. Під срібно-сірим паризьким небом піднімалися блискучі промені, взаємно перепліталися і, мов закохані, кидалися в обійми. Фонтани шуміли, обеліск стояв освітлений тисячолітнім блиском свого існування, наче вертикальна, світла вісь серед непостійності фонтанів, які струменіли в небо й завмирали, долаючи земне тяжіння лише на мить, а потім, упокорені, знову прямували вниз, наспівуючи найдавнішу колискову на світі – монотонний гімн води, гімн про вічне відродження матерії і вічне знищення особистості.

      – Яка краса! – захопилась Ліліан.

      – Так, – кивнув Клерфе. – Тут стояла гільйотина. По той бік майдану стяли Марію-Антуанетту. Тепер тут струменіють фонтани.

      – Їдьмо ще в Рон-Пуен, – сказала Ліліан. – Там теж є фонтани.

      Клерфе мовчки їхав Єлисейськими полями. На Рон-Пуен вони почули той самий гімн спіненої води. Але тут навколо фонтанів виріс мініатюрний гай жовтих тюльпанів, які, наче виструнчені прусські солдати під час муштри, нащетинилися лісом багнетів.

      – І все це тобі теж байдуже? – запитав він.

      Ліліан на хвильку зосередилась. Повільно відірвала погляд від плюскоту й ночі. «Він мучиться, – подумала вона. – Як легко мені було викликати в ньому розкаяння!»

      – Сподіваюся, байдуже, – сказала вона. – Я мовби розчиняюся, дивлячись на це. Хіба ти не розумієш мене?

      – Ні. Я не хочу розчинятися ні в чому, я хочу завжди відчувати себе сильним.

      – Я теж хочу.

      – Власне, це й я маю на увазі. Коли людина не опирається, це дуже помагає.

      У нього було величезне бажання – зупинити машину й поцілувати її, але він не знав, чим це може закінчитися. Він почувався якось дивно обманутим і радше б виїхав на клумбу, зім’яв жовті тюльпани, розкидав усе навкруги і, пригорнувши Ліліан, помчав з нею кудись. Але куди? Забрати її в якусь печеру, сховок, або назавжди залишитися прикованим до цього запитального погляду, до очей, які, як йому здавалося, ніколи не дивилися на нього відверто.

      – Я кохаю тебе, – мовив він. – Забудь про все. Забудь про ту жінку.

      – Чому? Навіщо тобі бути