Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

а тепер, коли бачив обох водночас, хотів тільки її. Знав, що потрапив у власну пастку, і через те злився, але знав також, що ніщо не зможе тут щось змінити, а тим більше логіка. У цей момент Ліліан від нього вислизнула, та й то найнебезпечнішим чином, без боротьби. Щоб її повернути, він не мав іншого виходу, як зробити найважчу річ у боротьбі, що супроводжується зазвичай тільки перед дзеркалом: зізнатися, при тому не програючи.

      – Я не хотів у тебе закохуватися, Ліліан.

      Вона усміхнулася.

      – Це ще не засіб на закоханість. Так поводяться тільки школярі.

      – У коханні ніхто не дорослий.

      – Кохання… – промовила Ліліан. – Яке це містке слово! І скільки всього в ньому криється! – Зиркнула на Лідію Мореллі. – Усе набагато простіше, Клерфе. Ходімо?

      – Куди?

      – Я хочу повернутися до свого готелю.

      Клерфе нічого не відповів і заплатив. Кінець, подумав він.

      Вони вийшли центральним входом повз столик Лідії, яка вдала, що не бачить їх. Авто Клерфе було припраковане на тротуарі перед рестораном. Ліліан показала на «Джузеппе».

      – Тут стоїть твій зрадник. Завези мене до готелю.

      – Ні. Ходімо ще до Пале-Рояля. Сад ще відкритий? – поцікавився він у паркувальника.

      – Арки, пане.

      – Я знаю цей сад, – сказала Ліліан. – Що ти хочеш робити? Стати двоєженцем?

      – Дай спокій! Ходімо.

      Вони пройшли в арки палацу. Був холодний вечір, що міцно пахнув землею і весною. Рвучкий вітер, що проникав згори до саду, був теплішим за ніч, котра загусала між мурами. Клерфе зупинився.

      – Нічого не кажи. І не проси мене нічого пояснювати: я не вмію цього.

      – Що ти мав би мені пояснити?

      – Ти вважаєш, що нічого?

      – Справді нічого, – сказала Ліліан.

      – Я кохаю тебе.

      – Бо я не роблю тобі сцен?

      – Ні, – сказав Клерфе. – То було б страшне. Я кохаю тебе, бо ти робиш мені незвичайну сцену.

      – Я не роблю тобі жодної сцени, – відказала Ліліан і защепила міцніше на шиї вузький хутряний комір жакета. – Я ледве чи знаю, як до цього братися.

      Ліліан стояла перед ним, неспокійний вітер розвіював її волосся. Вона здавалася йому цілком чужою жінкою, жінкою, якої ніколи не знав і яку вже втратив.

      – Я кохаю тебе, – повторив Клерфе, узяв її за плечі й поцілував. Відчув слабкий запах її волосся і гіркий запах парфумів, що бив від її шиї. Вона не опиралася йому. Спочивала в його обіймах з широко відкритими очима й відсутнім зором, мовби вслухалася в звуки, що долинали з вітром.

      Втративши терпіння, він струснув нею.

      – Скажи щось! Зроби щось! Краще вже прожени мене! Дай мені ляпаса! Але не будь, як кам’яна статуя.

      Вона випросталася, і він пустив її.

      – Навіщо тебе проганяти? – запитала Ліліан.

      – Ти хочеш, щоб я залишився?

      – Хотіти щось – це сьогодні таке важке слово, наче з литого заліза. І що з цим робити? Чавун так легко тріскає. Ти відчуваєш вітер? Чого він хоче?

      Клерфе поглянув на неї.

      – Я думаю, що все, що ти кажеш, це серйозно, – вражено сказав він згодом.

      Вона усміхнулася.

      – Чом