Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

світовими чемпіонами з боксу й поетами.

      Портьє позіхнув і прокинувся.

      – У вас є ключ від кухні? – запитав Клерфе.

      – Звісно. Мінеральна? Шампанське? Пиво?

      – Будь ласка, принесіть з холодильника слоїк кав’яру.

      – До холодильника я не можу дістатися, пане. Ключ у мадам.

      – Тоді прошу збігати до ресторану «Лаперуз» на розі й принести від них кав’яр. Вони ще відкриті. Ми почекаємо тут. А в цей час я виконуватиму ваші обов’язки.

      Він дістав із кишені гроші.

      – Я не хочу кав’яру, – мовила Ліліан.

      – А чого ти хочеш?

      Вона завагалася.

      – Клерфе, – сказала вона врешті. – У мене о цій порі досі не був жоден чоловік. Адже ти саме це хочеш знати?

      – Правда, – втрутився портьє. – Мадам завжди повертається додому сама. Це ненормально, месьє. Принести вам шампанське? У нас ще є шампанське урожаю тридцять четвертого року, «Дом Периньон».

      – Тягніть його сюди. Ви – золото! – вигукнув Клерфе. – А що у вас буде перекусити?

      – Мені хочеться такої ковбаси, – Ліліан показала на вечерю портьє.

      – Я віддам вам свою, мадам. У буфеті її скільки завгодно.

      – Принесіть ковбасу з буфету, – сказав Клерфе. – І ще шматок чорного хліба і шматок брі.

      – І пляшку пива, – додала Ліліан.

      – А шампанського не хочете, мадам?

      Обличчя портьє спохмурніло: він подумав про те, що його чайові змаліють.

      – У будь-якому разі принесіть пляшку «Дом Периньон», – сказав Клерфе, – хоч би для мене одного. Я хочу сьогодні якось відсвяткувати.

      – Що саме?

      – Вибух почуттів. – Клерфе зайняв місце портьє. – Ідіть! Я за вас почергую.

      – А ти вмієш користуватися цією штукою? – запитала Ліліан, показуючи на дошку чергового.

      – Звичайно. Навчився під час війни.

      Вона сперлася ліктем на стіл.

      – Ти багатьох речей навчився на війні, правда?

      – Більшість. Адже майже завжди є якась війна.

      Клерфе занотував замовлення пляшки мінеральної води й побажання якогось мандрівника, щоб його розбудили о шостій ранку. Здивованому лисому чоловікові подав ключ до 12-го покою, а двом молодим англійкам ключі до номерів 24 і 25. З вулиці увійшов якийсь добряче захмелений чоловік і хотів довідатися, чи Ліліан вільна та скільки коштує.

      – Тисячу доларів, – сказав Клерфе.

      – Ти хіба здурів, стільки не коштує жодна жінка, – відказав пияк і зник серед ночі та плюскоту води на набережній.

      Портьє приніс пляшки і ковбасу й заявив, що, якщо вони ще щось потребуватимуть, він готовий знову податися до «Тур д’Аржан» або в «Лаперуз». У нього, мовляв, є ровер.

      – Завтра, – сказав Клерфе. – У вас знайдеться вільна кімната?

      Портьє подивився на нього як на божевільного.

      – Але ж у мадам є кімната.

      – Мадам заміжня. Вона – моя дружина, – сказав Клерфе, черговий раз шокуючи портьє, бо він уже перестав