Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

 Перевалом не проїдете. Від учора його геть засипало. Таким низьким спортивним автом ви не маєте найменших шансів.

      – Ні? – сказав Клерфе. – Ти починаєш мене інтригувати.

      – Ви мене також, – відбрив хлопець.

      Ресторація в готелі просякла запахом старого пива й довгої зими. Клерфе замовив вуджений яловичий окіст, хліб, сир і карафку білого швейцарського вина. Попросив офіціантку занести йому їжу на терасу. Назовні було не дуже зимно. Розлоге небо мало барву тирличу.

      – Може, облити ваше авто зі шланга? – запитав через дорогу хлопець. – Щоб я скис, коли йому того не бракує.

      – Не треба. Протри тільки вітрове скло.

      Авто довго не було мите, і це впадало у вічі. Буря замінила червоний прибережний пил Сен-Рафаеля на капоті та крилах на батиковий узор, сюди додалися вапняні бризки з калюж на шосе центральної Франції, а також болото, яким затраскали авто задні колеса незліченних вантажівок, коли він їх обганяв. «Навіщо, власне, я приїхав сюди? – роздумував Клерфе. – На лижви й так уже запізно. Співчуття? Співчуття – кепський товариш подорожі, та ще гірший у ролі мети. Чому я не їду до Мюнхена? Або до Мілана? Але що б я робив у Мюнхені? А в Мілані? Або деінде? Я втомлений. Утомлений сидінням на одному місці та втомлений прощаннями. А може, я тільки втомлений необхідністю ухвалювати рішення? Але на що я мав би наважитися?» Він допив вино й повернувся до ресторації.

      Дівчина за прилавком мила келихи. Опудало козулі дивилося непорушно скляними очима понад її головою на рекламу якоїсь цюріхської броварні на протилежній стіні. Клерфе витягнув з кишені плескату пляшку в шкіряному футлярі.

      – Чи можете мені наповнити її коньяком?

      – Курвуазьє, ремі-мартін, мартен?

      – Мартен.

      Дівчина почала чаркою відміряти коньяк. Клерфе попросив ще дати дві пачки цигарок і розрахувався.

      – Це кілометри? – запитав хлопець на заправці, показуючи на спідометр.

      – Ні, милі.

      Хлопець свиснув.

      – Що ви робите в Альпах? Чому, маючи таке авто, ви не на автобані?

      Клерфе зиркнув на нього. Блискучі скельця окулярів, кирпатий ніс, прищі, відкопилені вуха – істота, яка щойно змінила меланхолію дитинства на всі помилки напівдорослого стану.

      – Не завжди треба робити те, що правильно, синку. Навіть коли це усвідомлюєш. У цьому може інколи полягати чарівність життя. Розумієш?

      – Нє, – відказав хлопець, шморгнувши носом. – Але телефони аварійної допомоги знайдете уздовж усіх перевалів. Якщо застрягнете, достатньо зателефонувати. Ми вас витягнемо. Тут є наш номер.

      – Ви не маєте вже сенбернарів із пляшечками горілки на шиї?

      – Нє. Коньяк надто дорогий, а собаки зробилися надто бешкетними. Самі випивали алкоголь. Для цієї мети маємо тепер волів. Здорових волів для витягання авт.

      Хлопець, зблискуючи окулярами, витримав погляд Клерфе, який укінці сказав:

      – Тебе тільки мені сьогодні бракувало. Альпійський мудрагель на висоті тисяча двісті метрів! Може, на додаток звешся Песталоцці або Лаватер?

      – Нє. Ґерінґ.

      – Що?

      – Ґерінґ. – Хлопець показав зуби, в яких бракувало одного сікача. – Але ім’я маю Губерт.

      – Ти, може, родич цього…

      – Нє, – перебив його Губерт. – Ми походимо з Ґерінґів базельських. Якби я належав до тих, то не мусив би тут помпувати бензин. Ми б отримували грубу пенсію.

      Клерфе помовчав.

      – Дивний день, – сказав урешті. – Хто б таке сподівався? Усього найкращого тобі, синку, в наступному житті. Ти був для мене сюрпризом.

      – Ви для мене нє. Ви ж автогонщик, правда?

      – Чому ти так вирішив?

      Губерт Ґерінґ показав на майже геть затрасканий болотом номер на радіаторі.

      – То ти ще й детектив! – Клерфе сів за кермо. – Може, тебе краще завчасу ув’язнити, щоб позбавити людство від нового нещастя. Коли станеш прем’єром, буде вже пізно.

      Він увімкнув двигун.

      – Ви забули заплатити, – нагадав Губерт. – Сорок два франчики.

      Клерфе подав йому гроші.

      – Кажеш, Губерте, франчики! Це мене тішить. У країні, де гроші називають пестливо, ніколи не буде диктатури.

      За годину авто застрягло. Кілька снігових лавин на схилі обірвалося і засипало шосе. Клерфе міг розвернутися і спуститися назад у долину, але не мав бажання ще раз так швидко зустрітися з риб’ячими очима Губерта Ґерінґа. Крім того не любив розвертатися. Тому терпляче сидів далі в своєму авто, курив цигарки, пив коньяк, прислухався до каркання ворон і чекав на Бога.

      Бог з’явився за якийсь час в образі невеликого снігового плуга. Клерфе поділився з водієм решткою коньяку. Потім той рушив уперед і почав здіймати своєю машиною тумани снігу й відкидати його вбік. Виглядало це так, мовби під час пиляння великого поваленого дерева виникало променисте віяло тирси, яка на сонці ряхтіли всіма барвами веселки.

      Двісті