Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

І ще дай мені трохи цієї ліонської ковбаси. З хлібом. Тебе це не дуже шокує?

      – Мене ніщо не шокує. У мене таке відчуття, ніби я завжди чекав цієї ночі. Весь той світ, який тягнеться позаду конторки портьє, що просмерділа часником, загинув. Тільки ми одні встигли врятуватися.

      – Хіба ми встигли?

      – Так. Чуєш, як тихо стало навкруги?

      – Це ти став тихим, – відповіла вона. – Тому що домігся свого.

      – Хіба я домігся? Мені здається, я потрапив до якогось салону моди.

      – Ах, мої мовчазні друзі! – Ліліан подивилася на сукні, розвішені по кімнаті. – Ночами вони мені розповідали про казкові бали й карнавали. Але сьогодні вони мені вже не потрібні. Може, зібрати їх і повісити в шафу?

      – Нехай залишаться. Що вони тобі розповідали?

      – Багато чого. Іноді навіть про море. Я ж бо не бачила моря.

      – Ми поїдемо до моря, – сказав Клерфе. Він передав їй холодну склянку з пивом. – За кілька днів. Мені треба на Сицилію. Там будуть перегони. Але в мене немає шансів перемогти. Їдь зі мною.

      – А ти завжди хочеш бути переможцем?

      – Іноді це дуже доречно. Ідеалісти вміють знаходити застосування грошам.

      Ліліан розсміялася.

      – Я розповім це дядькові Ґастону.

      Клерфе уважно дивився на сукню з тонкої сріблястої парчі, що висіла в узголів’ї ліжка.

      – Ця сукня якраз для Палермо, – мовив він.

      – Я вдягала її вчора пізно вночі.

      – Де?

      – Тут.

      – Сама?

      – Сама, якщо ти хочеш знати. Я веселилася з Сен-Шапель, пляшкою вина, Сеною і місяцем.

      – Більше ти не будеш сама.

      – Я й не була настільки сама, як ти думаєш.

      – Знаю, – сказав Клерфе. – Я кажу, що кохаю тебе, так ніби ти маєш бути мені вдячна. Але я так не думаю. Просто я так примітивно висловлююсь, бо то для мене таке незвичайне.

      – Ти не висловлюєшся примітивно.

      – Кожен чоловік це робить, коли не бреше.

      – Ходи, – сказала Ліліан. – Відкрий пляшку «Дом Периньон». З хлібом, ковбасою і пивом ти здаєшся мені надто невпевненим, загальним і дуже легко скочуєшся до філософування. Що ти так нюхаєш? Чим я пахну?

      – Часником, місяцем і брехнею, яку я ніяк не можу розпізнати.

      – Ну й слава Богу. Вернімося на землю і вже тримаймося її. Людина так легко від неї відривається, коли є повня. А мрії нічого не важать.

      11

      Десь співала канарка. Клерфе почув її крізь сон. Прокинувшись, він роззирнувся. Хвильку не міг зрозуміти, де знаходиться. Сонячні відблиски від білих хмар і річки танцювали на стелі, кімната здавалася перекинутою догори дригом. Стелю обрамляв ясно-зелений сатиновий фриз. Двері до лазнички й вікно в ній були відчинені, і Клерфе побачив клітку канарки, що висіла у вікні навпроти по той бік двору. У глибині за столом сиділа жінка з потужним бюстом і жовтим волоссям, наскільки Клерфе міг розгледіти, перед нею стояв не сніданок, а обід і півпляшка бургундського.

      Клерфе пошукав свого годинника. То не була ілюзія – годинник