.

Якщо ти якнайшвидше не повернеш мені мої гроші, я куплю удвічі більше суконь і надішлю тобі рахунки.

      – Удвічі більше ганчірочок? Та ти…

      – Ні, стрийку Ґастоне, я не шалена, то ти шалений. Ти, що не дозволяєш собі нічого зайвого, аби кілька спадкоємців, яких ти ненавидиш і ледве знаєш, розтринькали потім твоє майно. Але не говорімо вже про те! Лишися на обід. Тутешній ресторан винятково добрий. Я вдягну для тебе одну з тих ганчірочок.

      – Це виключено! Розтринькувати гроші ще й на…

      – Я тебе запрошую. Я маю тут кредит. Під час обіду зможеш мені далі розповідати, як живуть розсудливі люди. Тепер я голодна, як лещетар після шести годин тренування. Ні, навіть дужче! Примірювання дуже сприяє апетитові. Почекай на мене внизу. За п’ять хвилин я буду готова.

      За годину Ліліан зійшла вниз. Ґастон, блідий від злості й довгого чекання, сидів за столиком, на якому стояв якийсь вазонок і лежало кілька журналів мод. Він не замовив собі навіть аперитиву. Ліліан мала велику втіху з того, що він не відразу її упізнав. Зате, коли побачив, як вона спускається тьмяно освітленими сходами, підкрутив вуса, випростався й окинув її поглядом старосвітського завсідника.

      – Це я, стрийку Ґастоне, – сказала Ліліан. – Сподіваюсь, ти знаєш, що таке інцест.

      Ґастон закашлявся.

      – Дурниці, – прохрипів він. – Просто я погано бачу. Коли я бачив тебе востаннє?

      – Два тижні тому.

      – Ні, я не про те. Раніше.

      – Десь чотири роки тому – я була тоді заморена голодом і геть розгублена.

      – А тепер?

      – Тепер я й далі заморена голодом, але дуже рішуча.

      Ґастон витягнув із кишені пенсне.

      – Для кого ти купила ці вбрання?

      – Для себе.

      – Ти не маєш жодного…

      – Єдиними чоловіками в горах, які підходили до одруження, були інструктори лещетарів. У комбінезонах лещетарів вони презентуються непогано, а так виглядають, як селяни, вифранчені на свято.

      – Отже, ти цілковито самотня?

      – Авжеж, але не так, як ти, – відповіла Ліліан і рушила до ресторану.

      – Що б ти з’їла? – запитав Ґастон. – Звичайно, то я тебе запрошую. Сам я не голодний. А що для тебе? Напевно, щось легке? Омлет, фруктовий салат, трохи води Віші.

      – Для мене, – перебила його Ліліан, – на початок морських їжаків… дванадцять штук… і горілку.

      Ґастон зиркнув у стравопис.

      – Морські їжаки шкідливі для здоров’я!

      – Тільки для скнар. Зараз ними всі обжираються, стрийку Ґастоне. А ще я хочу куряче філе.

      – Чи воно не загостре? Може, краще візьмеш варену курку або вівсянку? Вам давали в санаторії вівсянку?

      – Авжеж, стрийку Ґастоне. Вівсянок і варених курей я наїлася на все життя в горах з виглядом на прекрасну природу. Досить! До м’яса замов для нас пляшку «Шато Лафіт». А може, ти не любиш?

      – Я не можу собі на таке дозволити. Я дуже зубожів, моя люба Ліліан.

      – Я знаю. Тому вечеря з тобою стає такою драматичною.

      – Чому?

      – Бо