Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

себе так, немов була єдиною здоровою особою серед усіх цих людей, які гнили живцем. Їхні розмови були для неї незрозумілі. Усе, до чого вона ставилася байдуже, вони вважали найважливішим, а те, чого вона прагнула, було чомусь для них табу. Пропозиція віконта де Пестра здалася їй, мабуть, найрозумнішою.

      – Ну, як, стрийко Ґастон був на висоті? – пролунав у коридорі голос Клерфе.

      – Ти тут? Не пішов у нічний ресторан і не п’єш?

      – Я втратив смак до таких речей.

      – Ти чекав мене?

      – Так, – сказав Клерфе. – Через тебе я стану страшенно доброчесним. Не хочу більше пити. Без тебе.

      – А раніше ти пив?

      – Так. У проміжках між перегонами завжди пив. Часто це були проміжки між аваріями. Думаю, що я пив зі страху. А може, щоб утекти від самого себе. Тепер усе це минуло. Сьогодні вдень я був у каплиці Сен-Шапель. А завтра збираюся навіть до музею Клюні. Хтось зі знайомих, що бачили тебе зі мною, стверджує, що ти схожа на кралю з однорогом, яка зображена на гобелені, що висить у цьому музеї. Ти маєш великий успіх. Ну як, підемо ще кудись?

      – Цього вечора ні.

      – Сьогодні ти була в гостях у буржуа, для яких життя – це кухня, салон і спальня, де вже їм зрозуміти, що життя – це вітрильник, на якому надто багато вітрил, так що в будь-який момент він може перекинутися. Тепер ти мусиш відпочити.

      Очі Ліліан зблиснули.

      – Ти все-таки випив?

      – Та ні, мені це не конче. Невже тобі не хочеться ще кудись поїхати?

      – Куди?

      – На будь-яку вулицю і в усі кнайпи, про які ти щось чула. Ти чудово вбрана. Ти чудово вбрана, але змарнувала таку прекрасну сукню на кандидатів стрийка Ґастона. Цю сукню ми за будь-яких умов зобов’язані вивести на світло, навіть якщо ти сама не бажаєш виїжджати. Щодо суконь існують відомі зобов’язання.

      – А щодо людей – ні?

      – Звичайно, ні.

      – Добре. Але їдьмо повільно. Багатьма вулицями. Усі вони без снігу. З квітникарками на кожному розі. І ми заладуємо ціле авто фіялками.

      Клерфе випровадив «Джузеппе» з лабіринту вулиць біля набережній і чекав перед дверима готелю. Ресторан поруч із готелем якраз зачиняли.

      – Сумуючий коханець, – вимовив хтось поруч з ним. – Чи не надто ти старий для цієї ролі? – Біля Клерфе стояла Лідія Мореллі. Вона щойно вийшла з ресторану, випередивши свого супутника.

      – Безумовно, – відповів він. – У цьому й полягає уся чарівність!

      Лідія закинула на плече край білого хутра.

      – Нова роль! Доволі провінційна, мій любий. З молодою гускою!

      – Ось це комплімент, – відповів Клерфе. – Якщо вже ти так кажеш, отже, вона чарівна.

      – Що? Чарівна! Оце дурненьке створіннячко з трьома сукнями Баленсіаґи?

      – Три? Гадаю, вона має їх принаймні тридцять. На ній вони щоразу виглядають по-новому, – Клерфе розсміявся. – Відколи це ти, мов сищик, вистежуєш гусок і дурненьких створіннячок?

      Лідія зібралася було сказати йому ще кілька ядучих слів, але тут із ресторану вийшов її супутник. Схопивши руку свого кавалера з таким виглядом, наче то була зброя, Лідія