Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

і підсунув балакучому підліткові.

      – Якби ви бачили сигари, які привозив мій батько, – сказав той, беручи цигарки і приглядаючись. – «Гавани», пане, найкращі у світі. Цілі ящики! Йому шкода було їх для себе, просто щоб викурити самому, тож він завжди продавав тутешнім власникам готелю.

      – Чим займається тепер ваш батько?

      – Тепер ми тут маємо квітникарню. – Хлопець кивнув на крамницю, перед якою вони стояли. – Майте на увазі, що ми, пане, дешевші, ніж ці шкуродери в селі. І в нас часом є прекрасні речі. Саме сьогодні вранці прийшов свіжий товар. Нічого не потребуєте?

      Клерфе подумав хвильку. Квіти? Чом би й ні? Міг би їх послати до санаторію бунтівливій молодій бельгійці. Це підняло б її дух. А якщо дізнається її приятель, цей гоноровий росіянин, то навіть ще краще.

      Зайшов до крамниці. Пролунав пронизливий звук дзвінка. З-за штори вигулькнув чоловік, схожий водночас на офіціанта й паламаря. Він мав на собі темний костюм і був дуже низьким на зріст. Клерфе приглядався до нього з цікавістю. Він уявляв його неабияким здорованем, хоча за хвилю усвідомив, що той не мусив сам волочити труни.

      Крамниця виглядала вбого, а квіти були пересічними, за винятком кількох справді прекрасних, що геть не пасували до цього приміщення. Клерфе задивився на вазон із білим бузком і довгу гілку білих орхідей.

      – Свіжісінькі! – сказав малий чоловік. – Привезли сьогодні. Ця орхідея – винятковий екземпляр. Протримається щонайменше тиждень. Дуже рідкісний різновид.

      – Ви знаєтесь на орхідеях?

      – Так, пане. Я бачив багато видів. Також за кордоном.

      «У Південній Америці, – подумав Клерфе. – Може, після доправляння трун брав участь у невеликій експедиції в джунглі, щоб пізніше мати що розповідати дітям і онукам».

      – Запакуйте її, будь ласка, – сказав він, витягнувши з кишені чорну оксамитну рукавичку Ліліан. – І прошу докласти це. Чи маєте конверт і картку паперу?

      До села Клерфе повернувся пішки. Дорогою йому здавалося, що він і далі відчуває бридкий солодкуватий дим із крематорію. Знав, що це неможливо, фен прибивав дим до землі, а Клерфе був уже задалеко, аби відчувати що-небудь. Залишився тільки спогад про печі, в яких вогонь горів день і ніч неподалік концтабору. Печі, які хотілося забути. Він зайшов до придорожнього шинку.

      – Подвійну вишнівку, будь ласка.

      – Краще візьміть сливовицю, – порадив шинкар. – Ми маємо чудову. Вишнівка надто банальна.

      – А сливовиця – ні?

      – Менше знана й не експортована. Спробуйте.

      – Добре. Тоді прошу подвійну.

      Шинкар наповнив келишок ущерть. Клерфе випив залпом.

      – Хвацько, – сказав шинкар. – Але чи відчули ви смак таким чином?

      – Я не хотів нічого смакувати, я хотів лише виполоскати деякий присмак. Налийте ще одну, цього разу я розсмакую.

      – Тоді я собі теж наллю, – мовив шинкар. – Пиття – то заразлива хвороба.

      – І в шинкарів?

      – Шинкар я тільки наполовину, а наполовину митець.