Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

намагалася зрозуміти, про що вони говорять, але їй це не вдалося.

      – Загасити світло! – звелів Далай-лама. – Прошу ліворуч. Ліворуч. Ще раз.

      Фосфоресціюючий відблиск екрана падав на лису голову й окуляри асистента. Ліліан щоразу робилося трохи недобре, коли вона мусила так дихати й зупиняти дихання, – це нагадувало момент, який передував непритомності.

      Дослідження тривало довше, ніж зазвичай.

      – Прошу ще раз показати мені медичну картку, – сказав Далай-лама.

      Сестра увімкнула світло. Ліліан стояла біля екрана й чекала.

      – Ви мали два запалення плеври? – запитав Далай-лама. – Одне з яких через власну необережність?

      Ліліан відповіла не одразу. Навіщо він питав? Усе ж було написано в медичній картці. Хіба що Крокодилиця розбовкала, а він хоче тепер освіжити ті старі історії, щоб влаштувати її новий прочухан?

      – Це правда, панно Дюнкерк? – повторив професор.

      – Так.

      – Ви мали щастя. Майже жодних зрощень. Однак звідки… от шляк! – Далай-лама підвів очі. – Прошу зайти до бічної кімнати й підготуватися до наповнення пневмографу.

      Ліліан пішла за медсестрою.

      – Що таке? – шепнула вона. – Якась рідина?

      Медсестра заперечливо похитала головою:

      – Можливо, перепади температури.

      – Але ж це не має нічого спільного з моїми легенями! То тільки хвилювання! Від’їзд міс Сомервіл! Фен! Адже я негативна! Я не позитивна! А може, так?

      – Ні, ні. Будь ласка, лягайте! Ви мусите бути готові, коли прийде професор.

      Медсестра присунула апарат. «Усе намарно, – подумала Ліліан. – Упродовж цілих тижнів я робила все, що від мене вимагали, і замість покращення мені знову погіршало. Те, що я відірвалася вчора, не може бути приводом, адже сьогодні я не маю температури – може, навіть і мала б її, якби не виходила з санаторію, – хтозна. Що він тепер хоче зі мною зробити? Буде мене бурувати й колоти, чи тільки знову мене наповнить, як м’яча?»

      До приміщення зайшов професор.

      – Я не маю температури! – проторохтіла Ліліан. – То тільки легке знервування. Уже тиждень я не маю гарячки, та й раніше я мала її тільки тоді, коли була рознервована.

      Далай-лама сів біля неї і провів долонею по її тілу, шукаючи місце для уколу.

      – Наступні кілька днів прошу вас залишатися у своєму покої.

      – Я не можу безперервно лежати в ліжку. Саме тому в мене буває гарячка. Це доводить мене до безумства.

      – Достатньо, що зостанетесь у своєму покої. А сьогодні в ліжку… Настоянку йоду, сестро, тут.

      Перевдягнувшись у своєму покої, Ліліан приглядалася до брунатної плями після йоду. Потім витягнула з-під білизни пляшку горілки і, прислухаючись до відголосів з коридору, налила собі склянку. Щохвилини має прийти медсестра з вечерею, не хотілося попастися на питті. «Я ще не така худа, – подумала вона, стоячи перед дзеркалом. – Я поповніла на півфунта. Великий подвиг». З іронічною посмішкою випила сама і сховала пляшку. Ззовні почула візок із вечерею. Сягнула по якусь сукню.

      – Одягаєтесь? – поцікавилася медсестра. – Але