Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

Борісе, – вона уважно слухала. – Так, Борісе… Так, я розсудлива… Так, я знаю, що набагато більше людей помирає через інфаркт і рак. Я читала статистику, так, Борісе. Я знаю, що так нам тільки здається, бо ми живемо вкупі тут усі на горах… Так, багатьох вдається вилікувати, так-так… нові ресурси, так, Борісе, я розсудлива, напевно… Ні, не приїжджай… Так, я кохаю тебе, Борісе, звичайно.

      Поклала слухавку.

      – Розсудлива, – шепнула до себе, поглянувши в дзеркало, з якого дивилося на неї її обличчя, чуже, чужими очима, – розсудлива! Боже мій, я надто довго була розсудлива! І навіщо? Щоб стати двадцятим чи тридцятим номером у кімнаті номер сім біля багажного ліфта? Опинитися у чорному ящику, від вигляду якого волосся їжиться на голові?

      Поглянула на годинник. Наближалась дев’ята. Перед нею була безмежна темна ніч, повна паніки та нудьги, тієї жахливої суміші, котра є сталою ознакою всіх санаторіїв, – паніки перед хворобою і нудьгою регламентованого існування, які разом ставали нестерпними, бо той контраст призводив лише до загостреного відчуття повної безпорадності.

      Ліліан устала. Тепер тільки б не залишатися сам на сам із собою! Унизу має бути ще кілька осіб – принаймні Ґольманн і його гість.

      У їдальні, крім Ґольманна та Клерфе, сиділо ще троє латиноамериканців – двоє чоловіків і дебела, невисока жінка. Усі троє одягнені були начорно, усі троє мовчали. Скидалися на малі чорні пагорби посеред зали під яскравою лампою.

      – Вони приїхали з Боготи, – пояснив Ґольманн. – Їх викликали телеграфом. Донька чоловіка в рогових окулярах була навмируща. Але відколи вони тут, дівчині покращало. Тепер не знають, що робити: повертатися чи лишитися тут.

      – Мати могла б лишитися, а ті повернутися.

      – Та товста жінка не є матір’ю, а мачухою. І це вона дає гроші, за які живе тут Мануела. Власне, ніхто з них не хоче залишитися, навіть її батько. В Америці вони майже забули про дівчину. Регулярно присилали чеки, самі жили в Боготі, а Мануела тут – від п’яти років – і раз на місяць писала їм листа. Батько й мачуха вже давно мають дітей, яких Мануела не знає. Усе було добре – поки їй не захотілося вмирати. Тоді очевидно мусили прилетіти, хоч би з уваги на репутацію. Дружина не хотіла пускати чоловіка самого. Вона старша за нього, ревнива і знає, що надто товста. Щоб почуватися певніше, взяла з собою брата. У Боготі й без того пліткують про неї, що виштовхнула Мануелу з дому, тепер хоче показати, що її любить. Отже, це не тільки питання ревнощів, але й престижу. Якби повернулася сама, знову потрапила б на людські язики. Тому сидять тут і чекають.

      – А Мануела?

      – Батько й мачуха відразу після приїзду дуже за нею упадали, бо мала ж ось-ось померти. Бідна Мануела, яка ніколи не зазнала батьківської любові, така була щаслива, що почала набирати сил. Однак тепер батькам уже уривається терпець. Крім того, з кожним днем вони гладшають, бо діймає їх якийсь нервовий голод, і раз у раз напихаються славетними місцевими солодощами. За тиждень уже будуть Мануелу ненавидіти, що вона не квапиться