Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

Ґольманн. – Навіть якщо нема там живої душі. Досить лише вистромити носа поза санаторієм, то все нас збуджує. Тут люди робляться скромними.

      – Тепер можемо вийти, – сказала Ліліан. – Крім Жозефа, ніхто не пильнує виходу. Другий санітар наразі зайнятий.

      Ґольманн стенув плечима.

      – У мене температура, Ліліан. Несподівано, дідько знає, звідки вона взялася! Може, тому, що я побачив знову це заталяпане спортивне авто Клерфе.

      До залу зайшла прибиральниця і почала виставляти крісла на столи, щоб вимити підлогу.

      – Інколи ми відривалися і з температурою, – зауважила Ліліан.

      Ґольманн поглянув на неї розгублено.

      – Я знаю. Але не сьогодні, Ліліан.

      – Через заталяпане спортивне авто?

      – Мабуть. А що з Борісом? Він не приєднається?

      – Боріс думає, що я сплю. Сьогодні пополудні я вже раз його змусила взяти мене на прогулянку. Вдруге він цього не зробить.

      Прибиральниця розсунула штори. За вікном враз постав величний і безлюдний краєвид – залиті місяцем схили, чорний ліс, сніг. У порівнянні з ним троє людей скидалися на зовсім загублених. Прибиральниця почала гасити бра. З кожною погашеною лампою краєвид, здавалося, наближався на крок до людей у їдальні.

      – А ось і Крокодилиця, – сказав Ґольманн.

      У дверях стояла старша сестра. Усміхнулася міцними щелепами й холодними очима.

      – Нічні посиденьки, як зазвичай! Ми закінчуємо, прошу панства! – При цьому вдала, що не зауважила, що Ліліан усе ще не спить. – Закінчуємо, – повторила. – До ліжок! До ліжок! Завтра теж буде день!

      Ліліан устала.

      – Справді? Ви в цьому впевнені?

      – Цілком певна, – відказала похмуро старша сестра, – ваше снодійне на нічному столику, міс Дюнкерк. Ви спочиватиме, наче в обіймах Морфея!

      – Наче в обіймах Морфея! – повторив Ґольманн з відразою, коли та відійшла. – Крокодилиця – королева банальних фраз. Сьогодні увечері вона обійшлася з нами ще прихильно. І чому ці вартові здоров’я мусять трактувати кожного, хто потрапить до лікарні, з такою потворною поблажливістю, мовби ти дитина або кретин?

      – Вони мстяться за свою професію, – відповіла Ліліан із ненавистю. – Якщо в кельнерів і медсестер відняти це право, вони помруть від комплексу неповноцінності.

      Вони стояли в холі біля ліфта.

      – Куди ви йдете? – запитала Ліліан.

      Клерфе поглянув на неї.

      – До «Палас Бару».

      – Заберете мене з собою?

      Він завагався, маючи певний досвід з ексцентричними росіянками. Але потім нагадав собі сцену з саньми та погордливу міну Волкова.

      – Чом би й ні?

      – Хіба це не сумно, – вона безпорадно усміхнулася, – просити трішки свободи, мов якийсь пияцюра в неприступного бармена останню чарку.

      Клерфе похитав головою.

      – Часто я й сам це робив.

      Вона вперше поглянула йому просто в обличчя.

      – Ви? Чому саме ви?

      – Кожен має свою причину. Навіть камінь. Де мені на вас зачекати? Хіба ви одразу підете зі мною?

      – Ні. Ви мусите вийти головним входом,