Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

відчинив дверцята саней. При нагоді він звернув увагу на обличчя візника, чий погляд спокійно, але з цікавістю спинився на орхідеях, і знав, що опісля той повернеться сюди й забере квіти. Бог знає, що станеться з ними пізніше. Хвильку Клерфе розмірковував, чи не затоптати їх – але навіщо самому вдавати Бога? Такі забави ніколи нікому особливо не сприяли.

      Сани зупинилися. Перед входом до готелю на мокрому снігу лежали дошки. Ліліан вийшла. Спортсмени у важких лещетарських черевиках і у светрах тупотіли туди й сюди, коли худенька Ліліан проходила поміж ними, трохи нахилившись уперед у своїх вечірніх черевичках, притримуючи на грудях плащ, овіяна похмурим чаром своєї хвороби серед кипучого довкола неї здоров’я, скидаючись на майже екзотичну істоту.

      «У що влізаю, – подумав він. – І з ким? У будь-якому разі це було щось інше, ніж Лідія Мореллі, яка годину тому зателефонувала до нього з Рима. Лідія Мореллі, яка знала кожен телефон і не забула жодного».

      Клерфе наздогнав Ліліан біля дверей.

      – Сьогодні ввечері, – сказав він, – ми розмовлятимемо тільки про найбанальніші речі під сонцем.

      За годину бар уже був повний. Ліліан зиркнула на двері.

      – Прийшов Боріс. Я мала б це передбачити.

      Клерфе зауважив росіянина вже раніше. Волков повільно протиснувся між людьми, які, мов грона винограду, висіли коло буфету, й промовив, цілковито ігноруючи Клерфе:

      – Твої сани чекають, Ліліан.

      – Відішли сани, Борісе. Я їх не потребую. Це Клерфе. Якщо вже ти його зустрів.

      Клерфе підвівся з місця дещо по-панібратськи.

      – Справді? – сказав Волков. – Ах, справді! Пробачте! – Боріс поглянув у бік Клерфе, але оминаючи його погляд. – У спортивному авті, яке сполохало коней, правда?

      Клерфе відчув приховане глузування. Нічого не відповів, але продовжував стояти.

      – Мабуть, ти забула, що завтра тебе знову чекає рентген, – сказав Волков Ліліан.

      – Не забула.

      – Ти мусиш відпочити й виспатися.

      – Я знаю про це. Ще є час.

      Вона говорила повільно, так, як звертаються до дитини, яка не дуже розуміє. Клерфе здогадався, що для неї це єдиний шанс пригальмувати свій гнів, викликаний контролем. Йому стало майже шкода росіянина, який опинився в безнадійній ситуації.

      – Може, сядете? – поцікавився не цілком безкорисливо.

      – Дякую, – відказав Волков холодним тоном, мовби відповідав офіціантові, який запитав, чи не хоче щось замовити. Він, як і Клерфе хвилину тому, теж відчув глузування.

      – Я мушу ще декого зачекати, – звернувся він до Ліліан. – Якби ти захотіла тим часом сісти в сани.

      – Ні, Борісе! Я хочу ще залишитися.

      Клерфе втратив терпець.

      – Міс Дюнкерк прийшла сюди в моєму товаристві, – спокійно сказав він. – І вважаю, що я в змозі відвезти її назад.

      Волков окинув його швидким поглядом. Вираз його обличчя змінився за одну мить. Він усміхнувся.

      – Боюся, що ви погано мене зрозуміли. Але будь-які пояснення не мають жодного сенсу.

      Боріс