Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

Читать онлайн.
Название Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник)
Автор произведения Еріх Марія Ремарк
Жанр Зарубежная классика
Серия
Издательство Зарубежная классика
Год выпуска 1952
isbn 978-617-12-1276-3,978-617-12-1279-4,978-617-12-0850-6



Скачать книгу

в глиб темної будки.

      – Цього вечора ви не приїхали нагору своїм автом з огляду на Ґольманна?

      Клерфе зиркнув на неї.

      – Чому з огляду на Ґольманна?

      – Щоб він його не бачив. Ви його пожаліли?

      Так і справді було. Клерфе зауважив, що вигляд «Джузеппе» викликав у Ґольманна надто сильне збудження.

      – Ні, – відповів. – Просто я мусив нарешті помити авто.

      Клерфе витягнув з кишені пачку цигарок.

      – Пригостіть і мене, – сказала Ліліан.

      – А вам можна курити?

      – Звичайно, – відказала таким гострим тоном, що одразу здогадався, що то неправда.

      – Я маю тільки ґалуази. Чорний міцний тютюн Іноземного Легіону.

      – Я знаю цей ґатунок. Ми курили його під час окупації.

      – У Парижі?

      – В одному підвалі в Парижі. Звідки ви приїхали? – запитала Ліліан. – З Монте-Карло?

      – Ні, з В’єн, неподалік Ліона. Це сонне містечко, яке, проте, має один із найкращих ресторанів у Франції – у «Готель де Пірамід».

      – І як ви їхали?

      Клерфе здивувався, чому її це цікавило.

      – Звичайною трасою. Через Белфорт і Базель.

      Ліліан помовчала.

      – І як було? – поцікавилася вона.

      – Що? Подорож? Нудьга. Сіре небо та плескатий краєвид, поки не заїхав у Альпи.

      Він почув, як вона дихає в темряві. А потім у світлі вітрини з годинниками, що ковзнуло по санях, побачив її обличчя. На ньому малювався особливий вираз здивування, насмішки й болю.

      – Нудьга? – повторила вона. – Плескатий краєвид? Боже мій, скільки б я дала за те, щоб не мусити вже дивитися на гори.

      Він враз зрозумів, чому випитувала його так докладно. Для хворих гори тут були мурами, які обмежили їхню свободу. Гори давали їм легке дихання і надію, але не могли їх відпустити. Їхній світ обмежувався цією високо розташованою місциною, і тому кожне повідомлення знизу було повідомленням із втраченого раю.

      – Як довго ви тут? – поцікавився Клерфе.

      – Чотири роки.

      – А коли зможете спуститися вниз?

      – Прошу поцікавитися у Далай-лами, – відповіла вона з гіркотою. – Обіцяє мені це що кілька місяців – так, як збанкрутілі уряди обіцяють один поквартальний план за другим.

      Сани зупинилися перед в’їздом на головне шосе. Їх проминула галаслива група туристів у комбінезонах лещетарів. Ліліан різким рухом викинула цигарку в сніг.

      – Ці люди платять купу грошей, щоб приїхати в гори – можна сконати від сміху. Пригостіть мене ще однією цигаркою. Ви, напевно, не розумієте всього цього. Тут можна почуватися, як у таборі військовополонених. Не як у в’язниці, бо там принаймні відомо, коли вийдеш. А як у таборі, де ніхто не має жодного вироку.

      – Я розумію це, – сказав Клерфе. – Сам це пережив.

      – Ви? У санаторії?

      – У таборі військовополонених. Під час війни. Але в нас було саме навпаки. Нас утримували на низинних болотах, і швейцарські гори означали для нас вимріяну свободу. Ми бачили їх з табору. Один чоловік, що походив із цих околиць, своїми розповідями доводив нас майже до безумства. Якби запропонували нам