Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

обраний головою Київської філії Асоціації художників України, працював у художньо-промисловому відділі при комісаріаті мистецтв, а згодом – у Наркомосі, був членом колегії Всеукраїнського відділу мистецтв Наркомосу. З 1920-го Михайлів – член мистецької ради Київської художньої академії, викладає в Київському ІНО. Упродовж 1920–1930 рр. друкував свої мистецькі статті у «Бібліологічних вістях», «Житті й Революції», видав книги «Кераміка на Україні», «Т. Шевченко», «Українська пісня в московському лубку», «Гончарна кераміка на Україні».

      27.03.1934 р. Ю. Михайліва викликали в ГПУ і звинуватили в приналежності до УВО. 31.03 художникові оголосили вирок – три роки заслання на Півночі. У травні художник змушений був виїхати до Котласа в Архангельську область. Там він влаштувався на роботу декоратором до клубу, продовжував малювати, писати вірші, але повернутися додому вже не вдалося. Важкі умови, слабке здоров’я далися взнаки, Ю. Михайлів помер 15.07.1935 р. на засланні.

      Публікувати вірші він почав ще у 1912 р. в журналах «Шлях», «Дніпрові Хвилі», «Рідний Край». Цикл «Прощальний зошит» було написано на засланні.

      Журавлі

      В блискучим сяйві променистім

      Летіла зграя журавлів,

      І розсипався в небі чистім

      Журливий їхній клекіт-спів.

      Вони у вирій прямували,

      Надії повні, повні сил,

      На чорні хмари не вважали

      І не спиняли льоту крил.

      Пливли, хоч буря вже ревіла

      І деякий з них приставав,

      Неслись, бо їм весна зоріла

      І рідний степ красою сяв.

      Я їм позаздрив. О, щасливі!

      Вам є спромога битись, жить!

      А я лиш знаю дні тужливі

      В неволі мертвій волочить…

ІІ

      Моя душа ніколи не сміється:

      Вона сумна, як похоронний спів,

      Як чайки голос, що над морем в’ється,

      Як кинутий огонь серед степів.

      Бо я єсть син безщасного народу,

      Що втратив десь в минувшині ім’я

      І славу давнього свойого роду.

      Десь розійшлась хоробрая сім’я…

      Та вірю я, що мій народ проснеться

      І загремить свободою струна.

      Тоді душа у мене усміхнеться,

      А поки що, ридатиме, вона.

ІІІ

      Осінь і думи осінні,

      Темні, журливі; як тіні.

      Плачуть, не сила терпіти,

      Наче голоднії діти.

      В день розлетяться, покинуть,

      На ніч пташками прилинуть.

      Тісно обсядуть, обкружать,

      Давнє згадають, потужать,

      Осінь і думи осінні,

      Темні, холодні, як тіні.

      Падають листя злотії,

      Гинуть, мов серця надії.

      Скільки весна їх зростила,

      Скільки квітками дарила!

      Квіти морозом, побиті,

      Мрії в могилу зариті.

      Сонце сховалось, не гріє,

      В серденьку кров холодіє,

      Образи тануть, як тіні…

      Ось вони – думи осінні.

      В окопах

      Ніч і тиша навколо таємно-німа,

      Сплять дерева докупи