Стократ. Марина Дяченко

годився для продажу. На дні, загорнені в стару тканину, зберігалися статуетки небачених чужих богів – великоголових, безоких, безкрилих. Й інших – тонкошиїх, окатих, схожих одночасно на дівчат і на птахів. Ріпка брав тільки ті, що добре збереглися, а кажуть, любителі-знавці щедро платять і за уламки…

      Тільки де ти знайдеш тих знавців?

      Він знову зав’язав мішок. Погладив коня, той глипнув докірливо. Дальня дорога, небезпека, нічні перегони. І навіщо?

      – Почекаємо ще, – сказав він чи то коневі, чи самому собі. – Може, ще з’явиться.

      Стогнало залізо в кузні. Там, на розі коло шаплика з водою, звичайно стовбичив Пройда; тепер там стояли пірамідою чужі ящики з крейдяними позначками «Порожньо». Знічев’я Ріпка став дивитися, як працює коваль, як колупається в носі його ледачий помічник…

      – Хлопче, забери коня.

      Ріпка обернувся. Червонощокий носій, з барилом на кожному плечі, дивився на нього знизу вгору:

      – Тут прив’язь на час. Ти скільки тут уже стовбичиш? Забери коня, пройти не можна!

      З досвіду Ріпка знав, що не можна поступатися людям, які говорять таким тоном. Приймуть за боязкого, а якщо не пощастить – відчують твій істинний таємний страх, і тоді жди біди.

      Він відвернувся, сперечатися не став. Але й не зрушив з місця.

      – Тобі кажуть чи ні? Забери коня!

      Носій роздратувався. Ніяка лайка не могла образити його дужче, ніж повна байдужість.

      – Оглух чи що?!

      Ріпка вперто повернувся до нього спиною.

      – Ну, стривай, – носій одне за одним опустив на землю барила. – Я на тебе раду знайду…

      Він зник – утік шукати ради. Ріпка коротко зітхнув і став відв’язувати коня: справді пора забиратися звідси, видно, нещасливий сьогодні день…

      Юрба захвилювалася.

      Троє вершників їхало через ринковий майдан пліч-о-пліч – при повному обладунку, з притороченими до сідел шоломами. Люди розступалися перед ними не злякано, а радше шанобливо. Багато хто кланявся.

      Посередині їхав немолодий, худорлявий чоловік у тонких окулярах, схожий більше на вченого, ніж на воїна. Саме він, це було ясно без слів, командував патрулем. Праворуч тримався плечистий, похмурий, з важким поглядом. Ліворуч – дуже молодий, майже хлопчисько, світловолосий, усміхнений – наче навмисне, щоб відтінити похмурість товариша.

      Коваль на якийсь час припинив робот у. Вийшов наперед, витираючи руки об фартух:

      – Заступники, щось треба поправити? Загострити?

      – Спасибі, дядьку, – низьким басом відгукнувся молодий. – Трохи пізніше.

      Коваль низько вклонився.

      – Юшка, каша! – весело загукала куховарка. – Заступники, гаряченьке!

      – Ма, а хто це? – спитала дівчинка з кошиком у своєї матері з торбою на плечах.

      – Це ж наші заступники, – жінка легко стукнула її по потилиці. – Велика міська варта. Я ж тобі розказувала. Забула, чи що?

      – Ці?!

      Вершники вже проїхали далі, коли прямо перед ними виринув, наче нізвідки, недавній носій.

      – Заступники,