Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

посміхаючись. – Це все просто безглузді жарти!

      – Чого б ми жартували? – кажу я. – Це було б підло. Я саме тому й раджу тобі Фрицці. Вона страшенно любить, вуха.

      – Це все вигадки, – з відчаєм у голосі каже Отто. – Не морочте мені голови.

      – Послухай, – кажу, – я не хочу, щоб тебе було скалічено. Емоційно ти виграв би від цього, але психічно дуже багато втратив би, та й твоя лірика постраждала б. Ось тут у мене кишенькова пилочка до нігтів, маленька, зручна, призначена для тих чистеньких дженджиків, котрі завжди хочуть бути елегантними. Візьми її і тримай у долоні або застроми заздалегідь у матрац. Коли помітиш, що стає небезпечно, то досить буде легенько вколоти Фрицці в стегно, і вона відпустить тебе. Не треба колоти так, щоб ішла кров. Кожна людина, навіть якщо її вкусить комар, хапається за місце, де болить. Це основний закон життя. А тим часом ти втечеш.

      Я витягаю червоний гаманець, у якому тримаю гребінець і пилочку. Це ще подарунок зрадниці Ерни. Гребінець зроблено під черепаховий. Від погляду на нього мене заливає хвиля запізнілої люті.

      – Дай мені й гребінець, – просить Отто.

      – Гребінцем ти її не вколеш, цнотливий сатире, – каже Гунгерман. – Це не зброя для боротьби статей. Він зламається на напруженому тілі вакханки.

      – А я не для того прошу, щоб колоти ним. Я хочу після всього причесатися.

      Ми з Гунгерманом перезираємось. Здається, Бамбус уже не вірить нам.

      – Ти захопив з собою бинти? – питає мене Гунгерман.

      – Нащо? В хазяйки їх повна аптечка.

      Бамбус знову зупиняється.

      – Все це дурниці! А от як там з венеричними хворобами?

      – Сьогодні субота. Всіх дам щосуботи оглядає лікар. Небезпеки немає, Отто.

      – Ви що, геть усе знаєте?

      – Ми знаємо те, що необхідно в житті, – відповідає Гунгерман. – Це здебільшого зовсім не те, чого навчають у школі та різних учбово-виховних закладах. Тому ти такий унікум, Отто.

      – Мене виховували надто побожним, – зітхає Бамбус. – Я ріс під страхом пекла і сифілісу. Де тут узятись земній ліриці?

      – Ти можеш одружитися.

      – Страх перед одруженням – моя третя вада. Моя мати звела в могилу батька. І знаєте чим? Слізьми. Правда ж, дивно?

      – Ні, – кажемо ми з Гунгерманом і потискуєм один одному руку, в знак того, що вирішуємо ще на сім років зберегти собі життя. Погане чи добре, а життя завжди є життям – людина помічає це аж тоді, коли її змушують ним ризикувати.

      Перш ніж зайти в оточений тополями затишний будиночок з червоним ліхтарем біля воріт і квітучою геранню у вікнах, ми підкріплюємось кількома ковтками горілки. Ми взяли з собою пляшку і пустили її по колу. Навіть Едуард, який приїхав «опелем» раніш і чекав на нас, п’є разом з усіма: йому рідко трапляється одержувати щось задарма, і тепер він утішається цим. Горілка, яка нам зараз коштує десь біля десяти тисяч марок чарка, у публічному домі коштуватиме сорок тисяч – тому ми й узяли з собою пляшку. Перед дверима ми ще заощаджуємо – а там потрапимо до рук мадам.

      Спочатку