Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

тому наш сад погрібний закоханим, як ніколи. Вільке правду казав: куди ж їм піти, щоб ніхто не заважав? Коли б вони спробували прокрастися в свої наймані кімнати, то хазяйка влаштувала б засідку і, як ангел з мечем, вигнала б їх в ім’я моралі і заздрощів; у громадських скверах і парках їх вилає або й затримає поліцейський, а на кімнату в готелі немає грошей – куди ж їм дітися? На нашому подвір’ї їм ніхто не перешкоджає. Більші пам’ятники ховають їх від інших пар: прихилившись до них, закохані можуть скільки завгодно перешіптуватись і обніматись у затінку. Великі надгробки з хрестами, як і раніш, стають у пригоді палким коханцям у дощову погоду, коли не можна розташуватись на землі. Дівчата тоді, віддаючись коханим, міцно тримаються за хрест, по розпалених обличчях періщить дощ, колишеться туман, чути уривчастий подих, а голови в дівчат, волосся яких затиснуте в кулаках хлопців, задерті догори, наче в кобил, коли ті іржуть. Таблички, які я недавно повісив, нічого не допомагають. Хто думає про ноги, коли все єство охоплене полум’ям?

      Раптом я чую в провулку кроки Кнопфа. Годинник показує пів на третю: отже, бравий вояка, який одшліфував не одне покоління нещасних новобранців, добре набрався. Я вимикаю світло. Він одразу ж прямує до чорного обеліска. Я берусь за кінець ринви, притуляюсь губами до отвору й гукаю:

      – Кнопфе!

      З другого кінця, за спиною в Кнопфа, чути глухий поклик, ніби з могили. Кнопф обертається: він не знає, звідки йде голос.

      – Кнопфе! – повторюю я. – Тварюко! І не соромно тобі? Хіба я для того тебе створив, щоб ти пиячив і мочився на надгробки, свиняко?

      Фельдфебель знову обертається.

      – Що? – белькоче він. – Хто тут такий?

      – Поганцю! – кажу я. Голос мій звучить таємниче й зловісно. – Ти ще й питаєш? Стій струнко, коли я звертаюсь до тебе!

      Кнопф вирячує очі на свій будинок, звідки долинає голос. Там усі вікна темні й зачинені. Двері теж замкнені. Ринви на стіні він не помічає.

      – Стій струнко, негіднику! Ти забув свої обов’язки фельдфебеля! – гукаю я. – Хіба я для того дав тобі нашивки на комір і шаблю, щоб ти бруднив камені, призначені для цвинтарів? – І ще суворіше, тоном наказу шиплю – Струнко, мерзенний осквернителю надгробків!

      Команда діє. Кнопф виструнчується. У його вирячених очах відбивається світло місяця.

      – Кнопфе! – веду я далі зловісним голосом. – Коли я ще раз спіймаю тебе тут, то переведу в штрафники! Ти ганьбиш честь німецького солдата і союз відставних фельдфебелів!

      Кнопф слухає, задерши голову, як собака, що виє на місяць.

      – Кайзер? – шепоче він.

      – Застебни штани і йди геть звідси! – глухо наказую я. – І затям: коли ще хоч раз наважишся на таке свинство, тебе буде переведено в штрафники і кастровано! Запам’ятай – кастровано! А тепер геть звідси, брудна шкапо!

      Збентежений Кнопф, спотикаючись, рушає до дверей. Відразу ж після цього із саду вискакують закохані, як пара наляканих оленів, і чимдуж мчать на вулицю. Цього вже я, звичайно, не хотів.

XIV

      Клуб