Название | Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник) |
---|---|
Автор произведения | Еріх Марія Ремарк |
Жанр | Зарубежная классика |
Серия | |
Издательство | Зарубежная классика |
Год выпуска | 1945 |
isbn | 978-966-14-8324-7, 978-966-14-8612-5, 978-966-14-8613-2, 978-966-14-8611-8 |
– Не знаю. Це те саме, що у випадку з безнадійним, приреченим на повільну смерть хворим, коли знаєш, що йому залишилось терпіти тільки біль. Чи ви дали б йому укол, щоб він на кілька днів менше страждав?
Верніке мовчить.
– На щастя, тут немає Бодендика, – веду я далі. – Отже, можемо не обговорювати цього з морального і релігійного боку. Я мав друга, якому розірвало живіт так, що видно були всі нутрощі. Він просив нас пристрелити його, однак ми віднесли його до лазарету. Там він кричав ще три дні, а потім помер. Три дні – це великий строк для того, хто божеволіє з болю. Я бачив, як конало багато людей. Не вмирало, – конало. Усім їм можна було допомогти шприцом. Моїй матері теж.
Верніке мовчить.
– Гаразд, – кажу. – Я знаю: позбавити якусь істоту життя – це завжди вбивство. Я навіть муху не люблю вбивати, відколи побував на війні. Однак сьогодні ввечері я ласував телятиною, а теля ж убито нам на їжу. Це вічний парадокс і не доведені до кінця висновки. Життя – це чудо, навіть у теляті чи мусі. Особливо в мусі – цій акробатці з очима, що складаються з тисячі фацеток. Воно завжди чудо. Але воно завжди має кінець. Чому ми спокійно вбиваємо хворого собаку, а не робимо цього, коли мучиться людина? Однак у безглуздих війнах ми вбиваємо мільйони.
Верніке все ще нічого не відповідає. Довкола лампочки гуде великий жук. Він б’ється об скло, падає, повзе, знову здіймається вгору і знову кружляє навколо світла. Досвід нічого не навчив його.
– Бодендик, слуга церкви, звичайно, на все має відповідь, – веду я далі. – Тварини не мають душі, а людина має її. А де ж дівається частина душі, коли в людини пошкоджена якась звивина мозку? Де частина душі божевільного? Уже на небі? Чи, може, десь чекає на спотворену решту душі, яка ще дає можливість людському тілові пускати слину, їсти і виділяти нечистоти? Я бачив кількох із тих ваших хворих, що сидять у закритих приміщеннях. У порівнянні з ними навіть тварини – боги. Де ділись душі ідіотів? Поділились? Чи, може, висять, як невидимі повітряні кулі, над убогими черепами нещасних?
Верніке робить такий жест, ніби відгонить комара.
– Гаразд, – кажу я. – Це питання для Бодендика, який легко вирішує його. Бодендик все може вирішити за допомогою великого невідомого Бога, неба і пекла, нагороди для тих, хто страждає, і кари для злих. Ніхто ніколи не мав доказів того, що Бог і небо справді існують, – тільки віра робить людину щасливою, каже Бодендик. Навіщо ж тоді нам дано розум, здатність до критики і жадобу доказів?
Щоб ними не користуватись? Дивна примха великого невідомого Бога! І що таке благоговіння перед життям? Страх перед смертю? Страх, завжди страх! А чому? І чому ми в змозі ставити запитання, коли на них немає відповіді?
– Усе? – питав Верніке.
– Ні, але далі я вас не питатиму.
– Гаразд. Я теж не можу вам відповісти. Ви, принаймні, хоч це знаєте чи ні?
– Звичайно. Чому б саме ви мали відповісти мені, коли всі бібліотеки світу ухиляються од відповіді?
Жук упав удруге. Він знову зіп’явся на ноги і втретє почав свій політ. Крильця