Одинадцять хвилин. Пауло Коельйо

головне, ніколи не користуйся телефоном. Бо витратиш усе, що тобі вдасться заробити, а тобі вдасться заробити не так і багато.

      – Але ж він обіцяв мені п’ятсот доларів за тиждень!

      – Побачиш.

* * *

      Рядки зі щоденника Марії, написані протягом другого тижня її перебування у Швейцарії

      Мене привели в кабаре, де познайомили з «директором танців», чоловіком із країни, що називається Марокко, і там мені довелося завчати кожне па того переставляння ніг, яке він – людина, котра ніколи не ступала на землю Бразилії‚ – називає «самбою». Мені навіть не дали бодай трохи часу, щоб я могла відпочити після тривалої подорожі літаком. Я мусила всміхатися й танцювати – уже в перший вечір після приїзду. Нас тут шестеро дівчат, жодна не почувається щасливою, і жодна не знає, що вона тут робить. Відвідувачі кабаре п’ють і плескають у долоні, посилають нам поцілунки і потай роблять непристойні жести, але далі цього справа не заходить.

      Платню дали вчора, не більш як десяту частину тієї суми, про яку ми домовлялися – решта, згідно з контрактом, буде використана для того, щоб оплатити мій приїзд та моє перебування. За підрахунками Вівіан‚ так має тривати рік – чи десь приблизно так, протягом цього часу, мені не вдалося б утекти нікуди, навіть якби я цього й захотіла.

      Але чи є якийсь сенс утікати? Я щойно сюди приїхала, не знаю ще нікого. Зрештою, яка проблема в тому, щоб танцювати сім ночей на тиждень? Раніше я робила це для втіхи, тепер роблю задля грошей і слави. Ноги мене не запитують, навіщо я це роблю, єдине, що для мене важко – це зберігати постійну усмішку на губах.

      Я можу обирати, ким мені бути: жертвою несправедливого світу чи авантюристкою, що вирушила на пошуки скарбу. Усе залежить від того, чи зумію я дивитися у вічі життю.

* * *

      Марія зробила для себе вибір: вона стала авантюристкою, що вирушила на пошуки свого скарбу – перестала зважати на свої почуття, припинила плакати щоночі, забула про те, хто вона є; вона відкрила, що в неї стане сили волі, аби прикинутися, ніби вона щойно народилася на світ, а тому не має сумувати ні за ким. Почуття могли й зачекати, а тепер треба заробляти гроші, знайомитися з країною й повернутися переможницею на батьківщину.

      А втім, усе її оточення здавалося Бразилією взагалі та її містечком зокрема; жінки розмовляли португальською мовою, нарікали на чоловіків, балакали дуже голосно, жалілися на розпорядок дня, запізнювалися в кабаре, лаялися з патроном, кожна з них вважала себе найгарнішою у світі й розповідала історії про свого казкового принца, який завжди був десь дуже далеко або був одружений, або не мав грошей і жив на її заробітки. Середовище, на відміну від того, яке вона уявляла собі, коли роздивлялася рекламні брошури, що їх Роже привозив до Бразилії, було точно таким, яким описала його їй Вівіан, – сімейним. Дівчата не могли приймати запрошення або йти з клієнтами, бо були записані у робочих посвідченнях як «танцівниці самби». Кожна, котру ловили на тому, що вона взяла від когось цидулку з телефоном, залишалася два тижні без роботи. Марія, яка чекала