Одинадцять хвилин. Пауло Коельйо

до Парижа. Я не можу перешкодити тобі знайти своє щастя‚ але хочу‚ перед тим як ти звідси поїдеш‚ сказати тобі одну річ.

      Він витяг із кишені медальйон на шворочці.

      – Це чудодійний медальйон Богоматері Милосердя. Її храм у Парижі‚ отож неодмінно піди туди й попроси в неї захисту. Поглянь-но‚ що тут написано.

      Марія побачила, що навколо Святої Діви було написано кілька слів: «О Маріє, зачата без гріха, молися за нас, тих, котрі звертаються до Тебе. Амінь».

      – Обов’язково промовляй цю фразу бодай раз на день. І… – Він завагався та відступати було вже пізно… – якщо одного дня ти надумаєш повернутися, то знай, що я чекатиму на тебе. На жаль, я втратив нагоду сказати тобі таку просту фразу: «Я тебе кохаю». Мабуть, тепер уже пізно це казати, але я хочу, щоб ти це знала.

      Вона й сама дуже рано навчилася розуміти, що це означає – «втратити нагоду». Проте «я тебе кохаю» – була фраза, яку їй багато разів доводилося чути протягом своїх двадцяти двох років, і їй здавалося, що вона вже давно втратила для неї будь-який сенс – бо ніколи не призводила до чогось серйозного, глибокого, що вилилося б у тривалий зв’язок. Але Марія була вдячна цьому чоловікові за такі слова, вона занотувала їх у своїй підсвідомості (ми ніколи не знаємо, що готує для нас життя, й ніколи не завадить знати, де ти зможеш знайти аварійний вихід), подарувала своєму колишньому патронові цнотливий поцілунок і поїхала, не озираючись.

      Вони повернулися до Ріо, й майже за один день вона одержала закордонний паспорт (Бразилія справді змінилася, зауважив Роже, використавши для цього кілька португальських слів та безліч знаків і жестів, що їх Марія переклала як «раніше це забирало багато часу»). За допомогою Маíлсона, перекладача-охоронця-імпресаріо‚ вони досить швидко зробили останні приготування (накупили їй суконь, туфель, косметики – усього того, про що могла лише мріяти така жінка, як вона). Напередодні виїзду до Європи Роже повів її до кабаре, подивився, як вона танцює‚ і був у захваті від свого вибору – перед ним і справді була велика зірка, що прикрасить його трупу, – вродлива смуглявка з ясними очима й чорним волоссям, схожим на крила ґрауни (бразильського птаха, з яким письменники цієї країни звикли порівнювати чорне волосся). Коли нарешті швейцарське консульство видало дозвіл на працю, вони спакували валізи й наступного дня вже були в дорозі до країни шоколаду, годинників і сиру, а Марія плекала потаємні плани закохати в себе цього чоловіка – зрештою, він не був таким уже старим, не був потворним і не був бідним. Чого ж їй іще бажати?

* * *

      Марія прибула до Швейцарії геть виснажена‚ й ще в аеропорту її серце стислося від страху: вона виявила, що цілком залежить від чоловіка, який її супроводжував: вона не знала цієї країни, не знала мови, не знала, що таке холод. А поведінка Роже змінювалася: минали години, і він уже не намагався бути люб’язним і приємним, хоча жодного разу не спробував схопити її за груди або поцілувати, його погляд зробився якимсь відсутнім і байдужим. Він оселив Марію в маленькому готелі, познайомив з іншою бразильянкою,