Одинадцять хвилин. Пауло Коельйо

реальності споруда цих рожевих мрій обвалилася в її голові. На превеликий подив араба‚ вона заплакала. Її супутник, розриваючись між страхом скандалу та чоловічим інстинктом захистити дівчину, не знав, як йому бути. Він покликав офіціанта, щоб попросити рахунок, але Марія зупинила його:

      – Не робіть цього. Налийте мені ще вина й дайте мені трохи поплакати.

      І Марія подумала про хлопчика, який попросив у неї олівця, подумала про хлопця, з яким вона цілувалася, не розтуляючи рота, про те, з якою радістю вона рвалася в Ріо-де-Жанейро, про чоловіків, які користувалися нею, нічого не давши їй навзамін, про пристрасті та любов, що їх вона втратила на життєвому шляху. Її життя, попри його позірну свободу, було нескінченною низкою годин очікування чуда, справжнього кохання, пригоди, що матиме той самий романтичний фінал, який вона завжди бачила у фільмах і про які читала в книжках. Один із авторів писав, що час не змінює людину, знання та досвід не змінюють людину, єдине, що може її змінити – це кохання. Яка дурість! Той, хто це написав, знав лише один бік монети.

      Кохання й справді було тією єдиною річчю, що могла цілком змінити життя людини в будь-яку хвилину. Але існував і другий бік монети, який примушував людину обирати собі зовсім інший напрямок, аніж той, яким вона хотіла йти спочатку. Цей другий бік монети називався розпач. Атож, мабуть, кохання й справді спроможне когось змінити; але розпач змінює тебе набагато швидше. Ну що тепер, робити тобі, Маріє? Утекти звідси, повернутися до Бразилії, стати вчителькою французької мови, одружитися з хазяїном крамниці одягу? Чи, може, пройти трохи далі вперед, на одну лише ніч, у місті, в якому вона нікого не знає, і в якому ніхто не знає її? Чи може статися, що лише одна ніч і такі легкі гроші спонукають її йти далі, вже не зупиняючись аж до того мосту на її шляху, перейшовши через який, вона вже ніколи не зможе вернутися? Що з нею відбувається в цю хвилину: велика нагода чи випробування Діви Марії?

      Погляд араба ковзнув по картині Хуана Міро, по тому місцю, де їв Фелліні, по гардеробниці, по відвідувачах ресторану, що входили та виходили.

      – Ви не знали, про що йдеться?

      – Знала, але ж прийшла, – відповіла Марія, ще вся у сльозах.

      Вона благала долю, щоб офіціант не підійшов і не зрозумів, що тут діється, а офіціант, який здалеку стежив за всім кутиком ока благав долю про те, щоб чоловік із дівчиною розплатилися якомога швидше, бо ресторан був повний, і люди чекали своєї черги.

      Нарешті після паузи, що здалася їй вічністю, вона заговорила:

      – Ви сказали, що ми з вами вип’ємо за тисячу франків?

      Сама Марія здивувалася, яким тоном промовила вона ці слова.

      – Атож, – відповів араб, уже каючись, що зробив цю пропозицію. – Але я в жодному випадку не хотів би…

      – Оплатіть рахунок. Ми з вами вип’ємо у вашому готелі.

      Знову вона здалася чужою самій собі. Досі вона була дівчиною лагідною, освіченою, веселою, і ніколи не розмовляла таким тоном із чужими чоловіками. Але, мабуть, та дівчина померла назавжди: