Одинадцять хвилин. Пауло Коельйо

повинна мати документ‚ який підтверджував би‚ що ніхто там не зможе виконати ту роботу‚ на яку найнялася вона. Добути такого документа буде зовсім не важко‚ оскільки швейцарські дівчата не мають особливого хисту до самби. Вони пішли разом до центру міста‚ охоронець-перекладач-імпресаріо зажадав аванс живими грішми відразу ж‚ як тільки підписали контракт‚ і забрав собі тридцять відсотків від одержаних п’ятисот доларів.

      – Цей аванс – ваш заробіток за тиждень. За один тиждень‚ ви розумієте? Ви зароблятимете півтисячі доларів за тиждень і надалі без комісійних‚ бо я беру їх лише з першої виплати!

      До цієї хвилини подорожі‚ думки про те‚ щоб поїхати кудись далеко‚ здавалися їй лише сном, а бачити сон дуже зручно‚ адже уві сні ми не зобов’язані робити те‚ що плануємо. Таким чином‚ ми не наражаємо себе на ризик‚ розчарування‚ важкі моменти життя й коли стаємо старими‚ то завжди можемо звинуватити інших – наших батьків переважно‚ або наших чоловіків чи дружин‚ або наших дітей – за те‚ що ми не змогли реалізувати те‚ до чого прагнули.

      І ось зненацька перед нею шанс‚ якого вона так чекала‚ але водночас потай бажала‚ щоб він не з’явився ніколи! Як вона дасть раду викликам та небезпекам життя‚ якого не знала? Як покине все те‚ до чого звикла? Чому Свята Діва вирішила заслати її так далеко?

      Марія втішала себе думкою‚ що може змінити свій намір у будь-яку мить‚ і вся ця історія перетвориться тоді на такий собі безвідповідальний жарт‚ на цікавинку‚ про яку вона розповідатиме‚ коли повернеться в рідне місто. Зрештою‚ вона живе більш як за тисячу кілометрів звідси‚ вона має тепер у гаманці триста п’ятдесят доларів і якщо завтра надумає спакувати валізи й утекти‚ то вони ніколи не знатимуть‚ де її шукати.

      У другій половині дня‚ коли вони ходили до консульства‚ вона вийшла прогулятися сама-одна понад берегом моря‚ дивлячись на малих дітей‚ на гравців у волейбол‚ на жебраків‚ на п’яних‚ на продавців бразильських сувенірів (виготовлених у Китаї)‚ на людей‚ що бігали та робили всілякі вправи‚ намагаючись прогнати старість‚ на чужоземних туристів‚ на матерів із дітьми‚ на пенсіонерів‚ які грали в карти в кінці пляжу. Вона приїхала до Ріо-де-Жанейро‚ побувала в ресторані найвищого класу‚ в іноземному консульстві‚ познайомилася з одним чужоземцем‚ з одним імпресаріо‚ одержала в подарунок сукню й туфлі‚ яких ніхто‚ абсолютно ніхто‚ в її рідному краї не зміг би купити.

      І що тепер?

      Вона подивилася туди‚ де мав бути протилежний берег моря: на уроках із географії її навчали‚ що коли вирушити в тому напрямку по прямій‚ можна дістатися до Африки‚ з левами та лісами‚ які кишать горилами. Але якщо звернути трохи на північ‚ то зрештою можна вийти на берег зачарованого королівства‚ яке називається Європа‚ де існують Ейфелева вежа‚ європейський Диснейленд та похилена вежа Пізи. Що вона втрачає? Як і кожна бразильянка‚ вона навчилася танцювати самбу ще до того‚ як уперше промовила