Одинадцять хвилин. Пауло Коельйо

зі Швейцарії («Свіса» було назвою країни‚ а не ресторану) і що дуже хотів би повечеряти з нею‚ а потім запропонувати їй роботу. Перекладач‚ який назвався помічником чужоземця й охоронцем готелю‚ в якому той зупинився‚ додав від себе:

      – На вашому місці я прийняв би його запрошення. Цей чоловік – дуже впливовий імпресаріо в галузі мистецтва‚ й він приїхав сюди шукати нові таланти для виступів у Європі. Якщо хочете‚ я познайомлю вас із жінками‚ які прийняли це запрошення‚ стали багатими‚ й сьогодні вони одружені‚ мають дітей‚ і проблеми безробіття їм не загрожують.

      І додав‚ намагаючись приголомшити Марію своєю обізнаністю у сфері міжнародних реалій:

      – Крім того‚ у Швейцарії виробляють чудовий шоколад та годинники.

      Акторський досвід Марії обмежувався роллю продавчині води‚ яка виходила на сцену мовчки і мовчки звідти йшла‚ ролі‚ що її вона грала у виставі про муки Христові‚ яку завжди інсценізували на Страсному Тижні. Вона не спала дві доби‚ бо так і не змогла заснути в автобусі‚ а крім того була збуджена після купання в морі‚ стомлена від того‚ що з’їла надто багато сандвічів‚ – як домашніх‚ так і недомашніх‚ – і розгублена‚ бо ж не знала тут нікого‚ отож для неї було вельми важливо якнайскоріш зустріти тут якогось друга. Проте в ситуаціях‚ коли чоловік обіцяє геть усе‚ а потім не виконує жодної зі своїх обіцянок‚ їй уже доводилося бувати‚ тому вона могла відгадати заздалегідь‚ що балачка про актрис має на меті лише зацікавити її в чомусь такому‚ що їй – так принаймні вона вдавала – сподобатися не могло.

      Але‚ з другого боку‚ вона була певна‚ що сама Свята Діва надає їй цей шанс‚ була переконана‚ що не повинна втратити жодної секунди з цього тижня так довго сподіваної відпустки‚ а побувати в шикарному ресторані для неї було дуже важливо‚ щоб потім розповідати про це‚ коли повернеться до рідного міста‚ й‚ виходячи з таких міркувань‚ Марія вирішила прийняти запрошення – за умови‚ що перекладач їх супроводжуватиме‚ бо вона вже почувала себе вкрай стомленою від усіх цих усмішок та прикидання‚ ніби зрозуміла все‚ що їй казав чужоземець.

      Єдиною проблемою було те, що вона не мала пристойного вбрання. У таких інтимних речах жінка ніколи не зізнається (їй легше змиритися з тим‚ що чоловік її зраджує‚ аніж розповісти про стан свого гардеробу)‚ та позаяк вона не знала цих чоловіків і ніколи більше з ними не зустрінеться‚ то вирішила‚ що втрачати їй немає чого.

      – Я щойно прибула з Північного Заходу‚ й у мене немає такого одягу‚ щоб піти в ресторан.

      Чужоземець через перекладача‚ попросив її про це не турбуватись і запитав адресу її готелю. І вже пополудні їй принесли туди таку сукню‚ якої вона ніколи не бачила у своєму житті‚ а з нею пару туфель‚ що‚ мабуть‚ коштували стільки‚ скільки вона могла заробити за цілий рік.

      Вона спізнала відчуття‚ що ось і починається для неї шлях‚ про який вона так палко мріяла у дитинстві та юності‚ прожитих у бразильському