Одинадцять хвилин. Пауло Коельйо

лагідною, такою, яка змогла б їй допомогти в разі невдачі. Треба було здобути її довіру, інтуїція підказувала Марії, що в цій жінці вона знайде добру подругу. Зненацька вона змінила думку:

      – …але хочу прочитати більше. Допоможіть мені, будь ласка, підібрати книжки.

      Жінка знайшла їй «Маленького принца». Того вечора Марія почала його гортати, стала роздивлятися малюнки і побачила великого капелюха – але автор стверджував, що насправді для дітей то була кобра, яка проковтнула слона. «Мабуть, я ніколи не була дитиною, – подумала Марія про себе. – Для мене цей малюнок більше схожий на капелюх». Не маючи телевізора, вона стала супроводжувати Маленького принца в його мандрах, хоча її завжди огортав смуток, коли з’являлася тема «любові» – вона заборонила сама собі про це навіть думати, боячись, що їй захочеться накласти на себе руки. За винятком невеселих романтичних сцен, які відбувалися між принцом, лисом і трояндою, книжка була дуже цікавою і читаючи її, вона вже не перевіряла кожні п’ять хвилин, чи не розрядилася батарейка її мобілки (бо смертельно боялася проґавити свій найліпший шанс через необачність).

      Марія тепер часто заходила до бібліотеки, розмовляла з жінкою, що здавалася такою самою самітною, як і вона, просила рекомендацій, розмовляла про життя та про письменників – і так тривало доти, доки гроші в неї майже закінчилися; ще два тижні – і їх не вистачить навіть на зворотний квиток до Бразилії.

      А що життя завжди очікує критичних ситуацій, щоб обернутися до тебе своїм блискучим боком, то нарешті телефон задзвонив.

      Через три місяці по тому, як Марія вимовила слово «адвокат» і через два місяці після того, як вона стала жити на одержане відступне, одна агенція моделей поцікавилася, чи пані Марію досі можна знайти по цьому номеру. У відповідь пролунало холодне «так», вимовляти яке вона довгий час тренувалася, щоб не виявити найменшого занепокоєння. Їй повідомили, що один араб, фахівець у питаннях моди, у своїй країні, дуже вподобав її фотографії і хоче запросити її взяти участь у одному показі. Марія згадала про своє недавнє розчарування, але згадала також і про те, що розпачливо потребує грошей.

      Їй призначили зустріч у дуже шикарному ресторані. Вона зустріла там елегантного пана, більш чарівного та більш зрілого, аніж ті, які досі їй зустрічалися. Він запитав у неї:

      – Знаєте, хто написав ту картину? Хуан Міро. Знаєте, хто такий Хуан Міро?

      Марія промовчала, вдавши, ніби зосередила всю увагу на їжі, що досить-таки відрізнялася від тієї, яку подавали в китайських ресторанах. Проте подумки вона все собі занотовувала: вона попросить дати їй книжку про Хуана Міро, коли наступного разу завітає до бібліотеки.

      Але араб не відставав:

      – Отой стіл був улюбленим столом Федеріко Фелліні. Що ви думаєте про фільми Фелліні?

      Вона відповіла, що від них у захваті. Араб хотів увійти в подробиці, й Марія, зрозумівши, що її культура не витримає такого випробування‚ вирішила відразу перейти до суті:

      – Я прийшла сюди не для того, щоб демонструвати