Одинадцять хвилин. Пауло Коельйо

зібрати достатню суму‚ щоб поїхати у відпустку на цілий тиждень у місто своїх мрій‚ у місто артистів‚ у місто‚ що було поштовою листівкою її країни‚ – у Ріо-де-Жанейро!

      Хазяїн крамниці зголосився поїхати разом із нею й оплатити всі її витрати‚ але Марія збрехала‚ сказавши йому‚ що мати згодна відпустити її лише за умови‚ що вона ночуватиме в домі їхнього родича‚ який займається боротьбою джіу-джицу‚ адже вона хоче поїхати в одне з найнебезпечніших міст у світі.

      – А крім того‚ – провадила вона‚ – ви‚ пане‚ не можете покинути крамницю без нагляду‚ не залишивши в ній жодної особи‚ якій би повністю довіряли.

      – Не називай мене паном‚ – сказав він‚ і Марія помітила в його очах те‚ що вже не раз бачила, – вогонь пристрасті.

      Це її здивувало‚ бо раніше вона думала‚ що цього чоловіка цікавить лише секс. А тим часом його погляд говорив протилежне: «Я можу дати тобі будинок‚ родину й трохи грошей для твоїх батьків». Подумавши про майбутнє‚ вона вирішила роздмухати цей вогонь.

      Сказала‚ що їй дуже бракуватиме праці‚ яку вона так любить‚ бракуватиме людей‚ чиє товариство було для неї таким приємним (вона умисне не назвала нікого конкретно‚ надавши в такий спосіб своїм словам таємничості: може‚ кажучи «людей»‚ вона мала на увазі саме його?) і пообіцяла бути дуже обачною в тому‚ що стосується її гаманця та недоторканості. А правда була зовсім іншою: вона прагнула‚ щоб ніхто‚ абсолютно ніхто не став їй на перешкоді‚ адже вперше в житті вона матиме цілий тиждень абсолютної свободи. Їй би хотілося встигнути зробити там усе: викупатися в морі‚ погомоніти з незнайомими людьми‚ роздивитися вітрини крамниць‚ бути цілком доступною‚ коли б з’явився казковий принц і викрав її‚ забравши з собою назавжди.

      – Та й зрештою‚ що таке один тиждень? – сказала вона зі звабливою усмішкою й спокусливо вигинаючись усім тілом‚ щоб ліпше приховати справжні почуття. – Тиждень минає швидко‚ й незабаром я повернуся до своїх обов’язків.

      Патрон‚ прикро засмучений‚ ще трохи посперечався‚ але зрештою погодився відпустити її саму‚ бо на той час він уже плекав таємні плани просити її‚ щоб вона вийшла за нього заміж‚ як тільки повернеться‚ а тому не хотів бути надто доскіпливим і цим зіпсувати все.

      Марія їхала дві доби автобусом‚ оселилася в готелі п’ятої категорії на Копакабані (О Копакабана! Який то пляж‚ яке небо!) і‚ навіть не розібравши валізи‚ схопила щойно куплений купальник-бікіні‚ натягла його на себе й побігла на пляж‚ хоча небо захмарилося. Вона подивилася на море й відчула страх‚ але зрештою увійшла у воду‚ помираючи від сорому за свій переляк.

      Проте ніхто на пляжі навіть не помітив‚ що ця дівчина вперше зустрілася з океаном‚ із богинею Єманжа‚ із морськими течіями‚ із шумовинням хвиль та з африканським узбережжям на протилежному боці Атлантичного океану‚ де живуть леви. Коли вона вийшла з води‚ її відразу атакували жінка‚