Одинадцять хвилин. Пауло Коельйо

лише біль‚ зневіру‚ страждання і відчуття того‚ що дні тягнуться нескінченно. Якось надвечір Марія прогулювалася в парку й побачила‚ як мати грається зі своїм дворічним сином‚ тож вирішила‚ що й далі може мріяти про чоловіка‚ дітей та будинок біля моря‚ але більше ніколи не стане закохуватися‚ бо кохання перепсовує все.

* * *

      Отак минали роки ранньої юності Марії. Вона ставала все гарнішою завдяки своєму таємничому й сумному виразу обличчя‚ й до неї залицялося чимало хлопців. Вона ходила то з тим‚ то з тим‚ мріяла і страждала – попри дану самій собі обіцянку ніколи більше не закохуватися. Під час однієї з таких зустрічей вона втратила цноту‚ на лаві‚ за якоюсь машиною; вона та її кавалер обмацували одне одного з більшою пристрастю‚ ніж зазвичай‚ хлопець розпалився‚ й вона – бо їй уже набридло бути останньою невинною дівчиною серед подруг – дозволила йому проникнути в неї. На відміну від мастурбації‚ що підносила її на небо‚ після цих зносин залишився тільки біль та цівка крові‚ яка просочилася крізь спідницю. Вона не спізнала того магічного відчуття‚ яке опанувало її під час першого поцілунку‚ – у небі чаплі‚ призахідне сонце‚ музика… ні‚ і вона більш ніколи не хотіла навіть згадувати про це.

      Вона кохалася з цим хлопцем іще кілька разів‚ бо налякала його‚ сказавши‚ що її батько спроможний убити‚ коли довідається‚ що його дочку зґвалтовано. Вона перетворила його на інструмент свого навчання‚ усіляко намагаючись зрозуміти‚ де ж ховається для жінки втіха статевих зносин із чоловіком.

      Проте вона так цього й не зрозуміла; із мастурбацією було значно менше мороки‚ й це значно більше винагороджувало витрачені зусилля. Але всі журнали‚ всі програми телебачення‚ книжки, подруги – ГЕТЬ УСІ стверджували‚ що роль чоловіка є вельми важливою. Марія почала думати‚ що вона просто неспроможна розв’язати якусь вельми загадкову сексуальну проблему‚ тому приділяла ще більше уваги навчанню в школі й на якийсь час забула про ту чудесну і вбивчу річ‚ яку називають Коханням.

* * *

      Зі щоденника Марії‚ коли їй було сімнадцять років

      Моя мета – зрозуміти кохання. Я знаю‚ що жила повним життям‚ коли кохала‚ і знаю‚ що тепер усе‚ хоч би яким воно здавалося цікавим‚ анітрохи мене не хвилює й не збуджує.

      Але кохання – це щось жахливе. Я бачила‚ як страждають мої подруги й не хочу‚ щоб таке трапилося зі мною. Ті‚ що раніше сміялися з мене та з моєї невинності‚ тепер допитуються‚ як мені вдається так добре приборкувати чоловіків. Я лише всміхаюся їм у відповідь і не кажу нічого‚ бо знаю‚ що ліки від цього є гіршими за біль. Я просто не дозволяю собі закохатися. Із кожним днем я все більше переконуюся в тому‚ що чоловіки – істоти слабкі‚ непостійні‚ ненадійні‚ дивні… Батьки декотрих із моїх подруг уже зверталися до мене з певними пропозиціями‚ але я всім відмовила. Раніш це мене шокувало‚ але тепер я дійшла висновку‚ що така