Повія. Панас Мирний

– страшне, змучене… Лице Христі світило, наче зорями, очима… далі… земля під ним наче посунулася, світ заходив ходором… він щось казав… що він казав?.. Огонь палив йому голову, серце наче ціпом молотило… Він чув чийсь регіт. І от тепер він баче церкву знову… Чи не снилося йому те все? Чи він справді був у Притики, бачив Пріську, бачив Христю, казав, що йому батько наказував?.. Так, так… він чує, що казав. Він чув свій голос: «Я їй сього не забуду!»

      Наче ножем хто шпигонув зразу у серце Федора, коли він пригадав те.

      – Що я наробив, каторжний? Що я надіяв, осоружний? – скрикнув він, ухопившись за голову руками. Сльози знову потекли з його очей; знову він, прихилившись до баркану, почав гірко і кревно ридати. Тепер усе пропало, все! Тепер йому – краще в ополонку, ніж показатися на очі Христі… Чи не дурний він? Ну, постояв би де годину-другу, вернувся і сказав батькові: ходив, немає нікого дома. Так ніт же!.. «Пішов… понесла мене лиха година, попхала якась нечиста сила!.. І тепер все, що було мені найдорожче, сам своїми руками задавив… О, проклятий я, проклятий!» Він давив себе за голову і плакав-плакав.

      Коли Федір під церквою мучився, Грицько, лежачи на полу, думав: «Гаразд, що я таке пригадав. Це одучить бісового дурня бігати за тією хльоркою: коли піде вдруге – самі проженуть. Гаразд-гаразд… спасибі мені!» І Грицько таємно усміхався.

      Федір пізно вернувся додому, розкуйданий, без шапки.

      – Був? – спитав його батько.

      Федір поніс таке, що Хівря, прослухавши, аж перехрестилася. Грицько скочив на ноги і грізно зирнув на сина.

      – Був, питаю? – гукнув він.

      Федір стояв проти його й цокотів зубами.

      – Ти збожеволів? – спитався батько.

      – Та не руш його! – обізвалася Хівря. – Хіба не бач, він не схожий на себе.

      Грицько прикро подивився… Блідий, з мутними очима, стояв проти його Федір і трусився.

      – А шапка твоя де?

      – Там… там… – махнувши рукою, глухо промовив Федір і мерщій побрався до печі. Хівря кинулась до його.

      – Федоре, сину! Що з тобою? Оханися!

      – Він п’яний! – угадував, лютуючи, батько.

      – Геть, не руш його! – сказав він Хіврі. – Іди сюди! Дхни на мене.

      – Та не в’язни! Чого ти пристав до його? Дивись – хлопець не при собі, а він таки своєї! – гримнула вже на Грицька Хівря.

      – Чого ж він не при собі? Хіба обкурили або обпоїли чим вражі дочки? – не то понуро, не то боязко сказав Грицько. Він сів і дивився, як Хівря помагала синові роздягатися, як, пославши на печі, попровадила його туди спати. Федір, уклавшись, стогнав, перекидався, часом говорив щось, заводив якусь пісню, від котрої мороз ходив поза спиною у самого Грицька. Хівря жахалася, хрестилась.

      – Що це з ним поробилося, Господи? – таємно допитувалась вона, коли він затихав.

      – Що? Кров, видно, напала. Треба завтра щепія покликати, хай кине кров… Хму… Де ж він шапку дів? – турбувався Грицько. – А шапка ще нова: тільки друга зима іде, як справив.

      Цілу ніч не давав Федір покою своїми вигуками,