Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

гравірований у Лондоні портрет покійного Богдана Хмеля.

      – Кланяється громаді, – сказали за вікном.

      І ввесь майдан ожив.

      І, мов на Січі, барвистими птахами злетіли вгору шапки та шлики.

      А в очах старого архієрея любов і довір'я народу збудили сльозу, бо ж, хоч і високо стояв він над людьми, чистоту серця зберіг навіки, хоч і не згадував ніколи архієрей відомих слів апостола Павла: «Omnia munda mundis» – тобто щось таке на кшталт «для чистих – усе чисто».

      Він прислухався, старий, до гомону.

      Але той гомін став нараз пригасати.

      – Вічная мудрість нехай о нас радить… – почав був архієрей, але замовк, бо знову віддалік загупали гармати, і гармидер дальнього бою виразно долинув сюди.

      – Піди й дізнайся – що там знову скоїлось? – звелів єпископ келійникові, бородатому куценькому ченчикові в руденькій полинялій рясці, і той, ледве переступаючи своїми здоровенними чоботищами, тихо зник за дверима, а всі мовчали вражено, бо ж ніхто й припустити не міг, що той триклятий гицель, Однокрил, посуне в наступ цієї суботи, в переддень зелених свят.

      Думками всі полинули туди, де все дужче й дужче гупали гармати, до північного входу в Долину, а дехто з воїнів похапцем вийшов з явним наміром мерщій поспішити туди.

      Порідшало людей і на Соборному майдані, там, за вікнами.

      А пан Демид тим часом, сидівши тихо, думав про щось своє, не зводячи рачих зіниць з вітця Мелхиседека.

      8

      Пана Купу, котрий давно вже став потаємним католиком – а їх тоді чимало вже було між українськими вельможами й магнатами, – єпископ дратував своєю непримиренністю до відступників народу й православної віри, до зрадників дідизни та вітчизни, своїм щирим правдолюбством, своїми козацькими вихватками, які ще й досі давалися взнаки. Але найпуще зненавидів пан Купа вітця Мелхиседека за те, що єпископ, поки пан обозний їздив до Стародупки справляти своє весілля з Роксоланою, що перебрав на себе цей проклятущий чорноризець обов'язки воєначальника, бо ж мирославський полковник пан Косюра-Чорний перекинувся до Однокрила за день чи за два до початку цієї війни та й утік з Мирослава, – хоча владу військову, ясна річ, мав би в місті та й по всій Долині забрати до рук саме він, Демид Пампушка-Стародупський, як те й належало полковому обозному та ще й такому заможному, як цей.

      Бог його знає, на що надіявся Пампушка (чи не на спалену серед степу копицю ладану), але панові обозному здавалося чомусь, що все ним задумане сподіється легко та хутко: і десь там приховані мирославські скарби зразу ж таки віддадуться йому до рук, і полковником він стане (а то ж було тоді ніяк не менше від чину нинішнього маршала), і гетьманом – без дляння й проволоки, – і ось тепер, коли не зразу все складалося, як треба, хотілось Пампушці бодай хоч трішки захитати повагу до слуги Господнього, до єпископа Мелхиседека, – ще й тому хотілося, що він його просто боявся.

      Боявся й тому, що цей колишній запорожець бував часом грізний та буйний, як ревуча весняна вода.

      Та й говорив єпископ інколи, мовби в очі сипав тютюном, – це коли правду в очі кидав.

      Боявся Пампушка й пронизуватого