Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

запитально блимав на свого володаря, але ні слова не мовив.

      Мамай посміхнувся і сказав йому пошепки:

      – Чи не думаєш ти, Ложечко, що я пролізу в цю дірку?

      – Ні, не думаю, – відповів поглядом Песик.

      – То ти хочеш пролізти сам, щоб порятувати мене від смерті?

      – Хочу порятувати.

      – Пізно, Ложечко. Вранці буде мені саксаган. Каюк! Повісять на майдані.

      Козак Мамай устав з куля соломи.

      Потягнувся, аж залускотіло в немолодих уже кістках.

      Попоходив по цюпі.

      Гаспидська люлька давно вже погасла, не тріщала, не шипіла й не сипала іскрами, а кресало та кремінь у нього відняли, вкидаючи в хурдигу, рейтари чи жовтожупанники.

      Покурити хотілось, аж боліла шкура, і з досади Козак Мамай розкошлував свої пишнющі вуса – то вниз, то вгору, то за вуха закручував, аж іскри сіялися з них, – але ж хіба вони могли, ті іскри, запалити люльку?

      Він знову обмацав кишені, але ж нічого знайти не міг, бо все забрали гетьманці.

      Та і в широких халявах червоних чобіт, стоптаних і латаних-перелатаних, теж не було ні ложки, ні ножа, ні бритви.

      Знайшлося тільки шильце невеличке від шевської справи, не помічене рейтарами в його чересі, і він крутив тепер його в руках, те шило, а замислившись, прихилився до закуреної, аж чорної стінки й знічев'я заходився тим шильцем шкрябяти брудний вологий мур.

      Камінь був колись побілений, і під грубезним шаром кіптяви кожна подряпина являла окові найчистішу, найбілішу крейду.

      І знову, чи не згадуючи сьогоднішній сон, щось тихо мугичучи, Мамай подряпував тим шильцем вогку стіну, і сам у тьмянім передранні не помітив, як вивів обриси калинової квітки, і так хотілось волі Козакові, і так Мамай любив життя, аж квітка наче ожила.

      Опукло випнулась, білісінька, з того темного муру.

      Аж навіть ворухнулась, наче під подихом вітру.

      Аж рука мимохіть простяглась до калини і… справді-таки зірвала з гілки студене суцвіття: з крапельками роси – на листі й пелюстках, з прожилками живими, і все воно було таке ймовірне, листя й квітка, але ж і надзвичайне, що Мамай і сам здивувався, а коли б ми з вами, читачу, та були на той час біля нього, то самі собі подумали б: ой цвіте-розмаю, Козаче Мамаю, душе українська, довіку ти дивуватись будеш перед своїми ділами, сам до пуття не знаючи – що ти знаєш, що ти можеш, що ти вмієш і на що ти здатен…

      Обережно поклавши на долівку білоцвітний кетяг, Мамай, сам дивуючись, мов дитина, і захопившись своїми щойно пізнаними силою та вмінням, вишкрябав тим шильцем бджолу, чи не з хруща завбільшки, і, поки виводив ніжки та крилята, вона весело задзижчала й злетіла навіть, щоб сісти на біле калинове гроно.

      Ось така сила життя водила рукою Мамая.

      Ось яким він був митцем.

      Ось яка правда жила в його витворі…

      І, хоч бувало з ним таке не вперше, щоразу він дивувався з того вміння, ніби з несподіваного відкриття, бо кожен твір художника щоразу мусить бути відкриттям, новим та несподіваним задля самого майстра…

      Радіючи в темниці живій бджолі та