Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

два ворони-круки,

      Що в крові їм крила аж по плечі,

      Що із дзьобів біла піна капле.

      А несуть вони юнацьку руку,

      Золота на тій руці обручка, —

      Кинули вони ту руку нені…

      Хуткою хвилею лягала пісня коням попід ноги, й шугала пісня птахом попід паленіючі на сході небеса, і слухала Явдоха страшні слова про тую синову руку, і думала про долю єдиного сина свого, якому судилось цього ранку вступити в його першу війну, в перший бій, хоч у хлопця вчора про війну не було й гадки, не було її вже й зараз: він слухав та й слухав, і старезна «юначка песма» вливалась йому в душу, і він думав про те, як цікаво жить на світі, коли за одну-однісіньку добу трапляється стільки пригод і стільки людей, – і йому ж нітрішки не ставало сумно від тої пісні горя материнського, котру виводив у тихому українському степу чужедальній сербин Стоян Богосав:

      Серце тут напружилося в неї,

      З болю серце в неї розірвалось

      По синах по дев'ятьох із горя,

      По десятім Юг-Богдані сивім…

      А коли Стоян замовк, ніхто й слова не зронив там, і один лише Пилип-з-Конопель не думав про матінку з пісні, про її горе, бо ж ні слова з того сербського співу не зрозумів.

      50

      Попустивши повіддя і про щось замислившись, Пилип-з-Конопель віддався на волю коневі.

      Дихав на повні груди.

      Вдивлявся в простори України молодий француз, якому любов до цих степів прищепили ще змалку.

      Саме сходило сонце, і степ зашарівся легенькими рум'янцями весни, що розцвітали з кожною хвилиною все дужче.

      Скільки око сягало, червоніло там усе роздолля, бо саме зацвітав воронець, тонколиста півонія степу.

      І по тому червоному полю, мов на яркому полтавському килимі, всюди світили льолями якісь неторканні білаші.

      Та що воно таке – француз не знав.

      Подумав: чи не гуси пасуться?

      А може, зграя голубів чи лебедів упала між червоні квіти?

      Та не були то лебеді, а тільки білий катран чи крамба, красовитий родич морської капусти.

      Він тільки ріс тоді кущами величезними, завбільшки з козака.

      А як він цвів, про те не розповісти й поетові!

      Навіть прозаїкові, всіма засобами красного письменства, тої краси не висловити.

      І Пилип-з-Конопель, під'їхавши й навіть з коня не нагинаючись, зірвав на високім кущі квітку катрану, понюхав, пожував смачний молоденький паросток і їхав далі та й далі, поглядаючи вперед.

      Перед очима виник вільховий гайок, бо земля тут була вологіша, і вже траплялись зарості вільшини. Всюди цвіла черемха, лани жита й пшениці яріли, зачервоніли молоді гречки, зазеленіли городи, чорнобривці вже зацвітали де-не-де, кожному нагадуючи його рідну оселю – і всюди, всюди, – аж ніби холодно ставало від білого цвіту! – скрізь квітувала калина… Починався повільний спуск до тої райської чаші, котру й звали Калиновою Долиною, де лежав город Мирослав, куди так поспішали наші подорожні.

      Пилип-з-Конопель,