Інстинкт убивці. Карін Слотер

зчеплення. Вони проїхали футів із шість, знову спалахнуло червоне, і всі машини стали. Вона подумала про Емму Кампано, яку викрали, яка тхнула власною сечею і чий останній спогад був про найкращу подругу, що, замордована, лежала на підлозі. З’явилося бажання подзвонити синові, навіть якщо надмірна турбота матері роздратує його.

      Вілл знову закрутився на сидінні, й вона зрозуміла, що він намагається скинути піджак. У процесі він вдарився головою об лобове скло і зачепив дзеркало заднього виду.

      – Ми на цьому світлофорі ще трохи постоїмо. Просто вийдіть із машини й зніміть його надворі, – порадила Фейт.

      Він поклав руку на ручку дверцят, та потім застиг і вдавано засміявся.

      – Ви ж не рвонете з місця, правда?

      Замість відповіді Фейт тільки мовчки подивилася на нього. Вийшовши з машини, Вілл оперативно скинув піджак і повернувся на сидіння саме тоді, коли спалахнуло зелене.

      – Отак краще. – Він обережно склав піджак. – Дякую вам.

      – Покладіть на заднє сидіння.

      Він послухався, і машина проїхала ще шість футів, поки не змінилося світло. Фейт ніколи не вміла ненавидіти віч-на-віч. Навіть у випадку злочинців, яких заарештовувала, вона пробувала зрозуміти й увійти в їхнє становище (хоча, звісно, не виправдовувала). Чоловік, який прийшов додому, застав дружину в ліжку з братом і вбив обох. Жінка, яка застрелила чоловіка, що роками з неї знущався. У сухому підсумку люди були не такі вже й складні. У кожного вчинка була причина, навіть якщо за причину часом правила дурість.

      Цей хід думок привів її назад до Емми Кампано, Кайли Александер і Адама Гемфрі. Чи були вони пов’язані одне з одним, чи познайомилися лише того дня? Адам навчався на першому курсі Технологічного інституту Джорджії. Дівчата були у випускному класі ультраексклюзивної приватної школи в сусідньому містечку, що лежало за десять миль від Атланти. Якийсь зв’язок мусив бути. Вони не просто так опинилися всі разом в одному будинку. У когось мусила бути причина забрати Емму.

      Фейт відпустила педаль зчеплення, а разом з нею і машину. На зустрічній смузі стояв дорожній робітник і знаками показував транспорту об’їжджати. З його тіла градом лився піт, помаранчевий жилет прилип до грудей, мов шмат мокрого туалетного паперу. Як і в усіх великих містах Америки, інфраструктура в Атланті ледве трималася купи. Здавалося, робити щось починали тільки тоді, коли вже ставалося лихо. З дому вийти не можна було, щоб не налетіти на бригаду дорожніх робітників. У місті панував повний безлад.

      Фейт увімкнула кондиціонер, хоч і зарікалася це робити. Від самого вигляду робітника їй стало ще паркіше. Вона намагалася думати про щось холодне: морозиво чи пиво, – і дивилася невидющим поглядом на вантажівку поперед себе. З грязьових щитків звисав бруд, у задньому вікні виднів американський прапор.

      – Ваш брат досі за кордоном?

      Запитання заскочило Фейт зненацька, вона тільки й спромоглася