Інстинкт убивці. Карін Слотер

потрібна картка-перепустка.

      – Так. – Він притиснувся чолом до скла і зазирнув у вестибюль. – Нікого.

      – У Адама в гаманці не було перепустки. – Фейт озирнулася на плац, шукаючи поглядом студента, який міг би допомогти, але кругом не було ні душі. – Мабуть, таки доведеться чекати Мартінеса і юристів.

      Вілл пильно дивився на купу табличок на дверях і тримав руки в кишенях. Окрім червоної була ще синя пластина, на якій були вказівки інвалідам натиснути на кнопку на стіні, щоб відчинилися автоматичні двері. Ламінований аркуш зеленого паперу з записника повідомляв, щоб у всіх нетермінових випадках студенти дзвонили.

      Вілл дивився просто перед себе. Від зосередженості на лобі в нього з’явилися зморшки, наче він хотів відчинити двері силою розуму.

      Після інциденту з сечею Фейт втратила будь-яку надію його зрозуміти. Вона підійшла до системи інтеркому, на якій був список прізвищ усіх студентів. Хтось наклеїв на кнопки записку, написану від руки. «ПОЛАМАНІ!! НЕ ЧІПАТИ!!» Суто з цікавості вона пробігла поглядом список. «Гемфрі, А.» стояло навпроти номера 310.

      Вона й незчулася, як Вілл опинився коло неї. Вона думала, що він читає прізвища, та раптом він спитав:

      – Що таке ТММ?

      Фейт відчула, як рум’янець заливає щоки.

      – То була приватна розмова.

      – Пробачте.

      Він простягнув руку до інтеркому, і вона мусила зауважити:

      – Він поламаний.

      – Я бачу, – криво всміхнувся Вілл.

      І натиснув на синю кнопку для інвалідів під рядами кнопок. Пролунало дзижчання, гучно клацнув замок у дверях, і вони зі стогоном відчинилися.

      Фейт чекала на заслужений саркастичний коментар. Але Вілл лише показав, щоб вона заходила перша.

      У вестибюлі було порожньо, однак у повітрі стояв потужний запах молодих чоловіків. Фейт не знала, що відбувалося з хлопцями віком від п’ятнадцяти до двадцяти, але вони пахли наче суміш шкарпеток після тренажерної зали й мазі проти артриту «Тайґер Бам». Як вона могла цього не помітити, коли сама була підлітком, становило для неї одну з найбільших загадок життя.

      – Камери, – показав Вілл під стелю. – Який там номер кімнати?

      – Триста десять.

      Він пішов до сходів, Фейт рушила за ним. Спостерігаючи, як він ходить, вона зробила висновок, що він, найпевніше, бігун. І це, безперечно, пояснювало, чому на тілі в нього менше жиру, ніж у хорта. Фейт прискорила ходу, щоб не відставати, але вона ще тільки ступала на горішню сходинку, а Вілл уже вставляв ключ у замок, тримаючи його через пластиковий пакет, щоб на металі не лишилося відбитків.

      Двері відчинилися, але він не зайшов. Пройшовся натомість коридором. Номер триста десять був зручно розташований біля кухні й навпроти туалетів. Вілл постукав у двері під номером триста одинадцять. Зачекав, але ніхто йому не відчинив. Тоді він пішов коридором далі й постукав у наступні двері.

      Поки