Інстинкт убивці. Карін Слотер

вони поволі рухалися повз Головний музей мистецтва і Симфонічну концертну залу, думками Фейт усе поверталася до місця злочину. В будинок Кампано вона приїхала через десять хвилин після Лео. Її мати завжди казала, що найважче було дивитися, коли жертвами ставали діти. Вона радила забути про свою сім’ю, зосередитися на роботі, а поплакати вже потім, коли ніхто не бачитиме. Але, як це було у випадку з кожною цінною порадою від матері, Фейт її відкинула. І лише коли зайшла в той будинок, збагнула, якими істинними були слова Евелін.

      Побачивши труп Адама Гемфрі в таких самих кросівках, які Фейт лише на минулих вихідних купила для свого сина, вона ніби удар у сонячне сплетіння відчула. Стояла у вестибюлі, спека була за спиною, та в легенях не лишилося ні краплини повітря.

      – Джеремі, – сказав тоді Лео, маючи на увазі її сина. Він не своє розуміння висловлював. Просто хотів, щоб між Фейт і Ебіґейл Кампано виник той дивовижний зв’язок матерів, який змусить жінку розказати їм, що там, у біса, сталося.

      Повз «міні» прогуркотів автобус, і машинку струснуло. Вони стояли в довгій черзі автомобілів, чекаючи, коли можна буде повернути праворуч. Аж ось Фейт помітила, що Вілл нюхає свою руку. Вона відвернулася і подивилась у вікно, неначе то була найприродніша для людини поведінка.

      Він простягнув їй свій рукав.

      – Сечею пахне?

      Вона бездумно вдихнула, так, як нюхають зіпсоване молоко, коли його хтось тицьне під носа.

      – Так.

      Вілл нахилився вперед, щоб витягти з задньої кишені штанів мобільний телефон, і вдарився головою. Набрав номер, зачекав кілька секунд, а тоді без преамбули сказав людині, яка відповіла на іншому кінці:

      – По-моєму, в глибині Емминої шафи сеча. Я думав, то з собачого матраца, але тепер певен, що вона була свіжа. – Він кивнув, неначе співрозмовник міг його бачити. – Я зачекаю.

      Фейт мовчки чекала. Вілл тримав руку на коліні, пальці гралися з відпрасованою стрілкою на штанях. Із себе він був цілком пересічний, може, на кілька років старший за неї, тобто мав десь років тридцять п’ять. Ще на місці злочину вона помітила блідий кривуватий шрам, де його верхню губу чимось розітнули, а тоді знову зшили. Зараз, у променях надвечірнього сонця, що пробивалися крізь скляний дах, вона бачила, що від вуха до шиї в нього спускається ще один шрам, іде вздовж яремної вени і зникає в комірі сорочки. Фейт не була експертом-криміналістом, проте здогадувалася, що хтось напав на нього з зазубленим ножем.

      Вілл підніс руку до обличчя, почухав підборіддя, і Фейт швидко перевела погляд на дорогу.

      – Добре, – сказав він у трубку. – А є спосіб порівняти її із першою негативною з підніжжя сходів? – Він замовк і слухав. – Дякую. Ціную ваші зусилля.

      Вілл закрив телефон і кинув його до кишені. Фейт чекала, коли він усе пояснить, та він, здавалося, був не проти лишити свої думки при собі.