Це коротке довге життя. Ірина Бондарук

коня? І замахнувся міцним нагаєм, щоб з усієї сили оперіщити хлопця. Та кінь, вишкіривши здоровенні жовті зуби, вивернувся люто й ухопив німця за плече. Усі завмерли. Дивом зірвав тільки френч, а німець тремтючою рукою показував на Митька й викрикував: «Розстріляти!» Кинулися до перекладача староста й поліцай, пояснюючи, що це єдиний кінь на все господарство і що з конем може працювати тільки Митько, бо кінь більше нікого не підпускає до себе. Якось усе владнали; хлопчик рушив з конем по снопи. Обидва тремтіли, і крізь затамоване схлипування вилітали ніжні слова, змішані з гіркими сльозами.

      Узимку сорок третього Митько у Гребінках потрапив в облаву. Хапали підлітків – і в вагони, без пайок і одежі. Назбирали душ із сімдесят. Ніхто навіть не глянув, що то ще дитина. Височенький, широкоплечий – уперед. Завантажили кілька тепляків і вночі від’їхали від Гребінок. П’яний, мов хлющ, поліцай насилу виліз, лише причинивши двері, щоб хлопці могли сходити до вітру. Навколо снігу і снігу. Крізь заметіль не видно, де кінчається земля й починається небо. Митько вгадує, що десь ліворуч – їхній Табір… Просунувся до щілини в дверях – голова пролазить. Поліцая не видно. З другого вагона спереду від тендера стелиться пара. Кинувся хлопець з вагона, зарився в сніг, чекав, що поїзд зупиниться чи почнуть стріляти. Нічого не сталося. Добіг, добрів додому крізь снігові кучугури. Перелякана мати умовляє, щоб сховався в землянку до корови.

      – А мене не з дому забирали.

      З Табору до Німеччини справді нікого ще не забирали; економія потребувала робочих рук, і всі з довколишніх сіл хотіли найнятися сюди на роботу.

4

      Київ звільнили 7 жовтня 1943 року, проте смугу в шістдесят кілометрів повсякчас обстрілювали аж до Нового року. У Таборі порядкували німці. У конюшнях стояли їхні коні, що тягали гармати. Коло коней ходили власовці. Митько зі своїм волом розвозив корм по стайнях.

      За ніч перед Новим роком власовці великим обозом рушили в бік Корсуня-Шевченківського.

      – Хай хлопець допомагає, – розпорядився старший.

      Митька примушували щось підносити й ув’язувати, приставили до однієї з підвід. Хлопець ішов і весь час міркував, чи довго ще йому чекати.

      – Парень, а ты куда собрался? – тихенько запитує солдат.

      – Та жду, коли віддадуть коня і вола.

      – Убегай. Будет остановка, спрячься. Никто ничего тебе не отдаст.

      Тільки тоді Митько зрозумів, куди він поперся. Усю дорогу видивлявся, де б сховатися, і не міг знайти схованки. Тільки з кожним кроком віддалявся від рідних місць.

      В одному селі він побачив кузню з маленьким відчиненим віконцем, шмигонув під стіну в темені й насилу втисся у вікно.

      Коли після недовгої зупинки обоз рушив далі, чув, як його гукали. Йому здавалося, що його неодмінно відшукають. Зіщулившись, присів під стіною на купі якогось залізяччя і ще довго навіть у цілковитій тиші боявся ворухнутись,